Таємна зброя - Хуліо Кортасар

кислоти…» Два-три дні листи лежали на креслярському столі; Луїс радо би їх викинув, щойно на них відповівши, та Лаура їх перечитувала. Жінки люблять перечитувати листи, дивитися на них то з одного, то з іншого боку, схоже, вони знаходять у них ще один сенс, щоразу, як знову їх витягають і переглядають. Мамині листи були короткими: домашні новини, та чи інша згадка про події в країні (про них уже було відомо з телеграм у «Ле-Монд», а від неї вони завжди приходили запізно). Навіть можна було подумати, що це завжди один і той самий лист: простий і лаконічний, в якому нема нічого цікавого. Найкраще в мамі було те, що вона ніколи не вдавалася в журбу, в яку її мала повергнути відсутність сина і невістки, ба навіть у скорботу — а скільки сліз і зойків було спочатку — через смерть Ніко. Ані разу за два роки, які він прожив у Парижі, мама у своїх листах не згадала Ніко. Як і Лаура, яка також його імені не називала. Жодна з них не називала його імені, хоча відтоді, як Ніко помер, минуло понад два роки. Несподіване згадування його імені посеред листа було майже скандалом. Сам той факт, що ім’я Ніко раптом з’явилося в реченні — з довгим і тремтливим «Н», з «о» із перекрученим хвостиком. Та було щось гірше, бо це ім’я стояло в незрозумілому та абсурдному реченні, яке могло бути тільки передвістям старечого слабоумства. Мама зненацька втратила уявлення про час, вимислила собі, що… Цей рядок ішов після короткої згадки, що вона отримала листа від Лаури. Ледь помітна крапка, поставлена блідо-синім чорнилом, купленим у сусідній крамниці, і просто в лоб: «Нині зранку Ніко питався про вас». Усе решта було, як завжди: здоров’я, кузина Матильда впала і вивихнула ключицю, з псами усе гаразд. Але Ніко питався про них.

Насправді було би легко замінити Ніко на Віктора, бо саме він, без сумніву, питався про них. Кузен Віктор, завжди такий уважний. У слові «Віктор» на дві літери більше, ніж у «Ніко», але при допомозі ґумки та майстерності імена можна й поміняти. Нині зранку Віктор питався про вас. Це так природно, що Віктор зайшов провідати маму і спитався в неї про відсутніх.

Коли він прийшов додому обідати, лист лежав нерушений у нього в кишені. Він досі ще був налаштований нічого не казати Лаурі, яка чекала його з привітною усмішкою на обличчі, яке, схоже, зробилося трохи змазаним з часів Буенос-Айреса, наче сіре повітря Парижа позбавило його барв і рельєфності. Вже понад два роки вони жили в Парижі: покинули Буенос-Айрес, коли минули заледве два місяці по смерті Ніко, та насправді Луїс вважав себе відсутнім з того самого дня, коли одружився з Лаурою. Якось, поговоривши з Ніко, який уже був хворий, він заприсягнувся, що втече з Аргентини, з великого будинку в районі Флорес, від мами, псів і брата (який уже був хворий). У ті місяці все кружляло довкола нього, наче фігури в танці: Ніко, Лаура, мама, собаки, сад. Його обітниця була брутальним учинком того, хто розбиває на друзки пляшку на танцмайданчику, перериває танці брязкотом битого скла. У ті дні все було брутальним: його одруження, від’їзд без зайвих церемоній і поваги щодо матері, нехтування всіма суспільними обов’язками і друзями — чи то здивованими, чи то розчарованими. Його ніщо не обходило, навіть тінь протесту з боку Лаури. Мама лишилася сама у великому будинку, із псами і пляшечками ліків, з одягом Ніко, який ще висів у шафі. Нехай лишається, нехай усе йде під три чорти. Мама, здавалося, зрозуміла: вона вже не оплакувала Ніко і ходила, як і раніше, по хаті, швидко оговтавшись, як оговтуються старі перед лицем смерті. Але Луїсові не хотілося згадувати, яким був день прощання, валізи, таксі перед брамою, той дім, де минуло його дитинство, сад, де вони з Ніко грали у війну, двох лінивих і дурних псів. Тепер він був майже спроможний забути усе це. Йшов в агенцію, малював афіші, вертався обідати, випивав чашку кави, яку йому подавала усміхнена Лаура. Вони часто ходили в кіно, часто їздили у ліс, щоразу краще пізнавали Париж. Їм щастило, життя було легким, робота терпимою, квартира гарною, фільми чудовими. Потім приходив лист від мами.

Вони не були йому ненависними; якби не ці листи, свобода звалилась би на нього нестерпним тягарем. Мамині листи приносили йому неявне прощення (але його не було за що прощати), прокладали міст, через який і далі можна було переходити. Кожен лист ніс заспокоєння або тривогу за мамине здоров’я, нагадував йому про домашні справи, незмінність певного порядку. Та водночас він ненавидів цей порядок і ненавидів його через Лауру, бо Лаура була в Парижі, проте кожен лист від мами робив її чужою, спільницею того порядку, який він відринув якось увечері в саду, коли знову почув приглушений, майже смиренний кашель Ніко.

Ні, він не покаже їй листа. Було б нечесно замінити одне ім’я на інше, не можна допустити, щоб Лаура прочитала мамину фразу. Її безглузда помилка, ідіотська миттєва незграбність — він бачив, як вона намагається справитися зі старим пером, з папером, що зсувається убік, зі своїм поганим зором — притьмом проросте у Лаурі, як зерно. Краще викинути листа (він викинув його того ж дня) і ввечері піти з Лаурою в кіно, якнайшвидше забути, що Віктор питався про них. Навіть якщо то був Віктор, їхній ґречний кузен, — забути, що Віктор питався про них.

Капосний, верткий, хвалькуватий Том чекав, що Джеррі потрапить у пастку. Джеррі не потрапила, і на Тома посипались незліченні халепи. Потім Луїс купив морозиво, і вони з’їли його, розсіяно переглядаючи кольорову рекламу. Коли почався фільм, Лаура ще більше вгрузла у крісло і вивільнила свою руку з-під Луїсової руки. Він знову відчув, що вона далеко, хтозна, чи те, що вони дивилися разом, було одним і тим самим, хоча згодом вони обговорюватимуть фільм на вулиці чи в ліжку. Він запитав себе (це не було питання, але як сказати по-іншому), чи Ніко і Лаура так само тримались на віддалі, коли Ніко упадав за нею і вони зустрічались. Мабуть, вони познайомилися з усіма кінотеатрами району Флорес, вивчили ідіотську набережну вулиці Лавальє, статую лева, атлета, що вдаряє в гонг, іспанські субтитри авторства Кармен де Пінільйос, дійові особи цього фільму вигадані, а вся історія… Отож, коли Джеррі втекла від Тома і настала пора Барбари Стенвік чи Тайрона Павера, рука