Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Коли я її в Розлогах у Богуна викрав, куди було гірше: попереду заколот, за спиною погоня; однак же я через усю Україну, як крізь вогненне кільце, пройшов і дістався самого Бара. А для чого, скажіть, ми голову на плечах носимо? У найгіршому разі підемо в Кам’янець, до нього вже близько.

– Ба! Туркам і татарам не далі.

– Розповідайте!

– Я діло говорю і ще раз повторюю: є про що подумати. Кам’янець краще стороною обійти і прямо на Бар рушити; козаки перначі поважають, із чорним людом ми порозуміємось, а от якщо нас хоч один татарин примітить – пиши пропало! Я їхнього брата давно знаю: попереду чамбулу з птахами та вовками летіти – ще сяк-так, але боронь Боже зійтися ніс до носа – отут і я нічого не зможу вдіяти.

– Добре, підемо до Бара або куди-небудь у ті краї, а кам’янецька татарва та черемиси нехай у караван-сараях своїх від чуми подохнуть! Вашій милості невтямки, що Редзян і в Бурляя взяв пернач. Тепер козаки нам не перешкода – хоч гуляй поміж ними з піснею. Сама глушина позаду залишилася, далі, слава Богові, живуть люди. Про ночівлю на хуторах треба подумати – дівиці воно і зручніше, і пристойніше. Вельми вже ви, здається мені, все в чорних кольорах бачите. Цо у дідька! Невже три чоловіки в розквіті сил, три хвацькі – без усяких лестощів скажу – молодці зі степу не вийдуть! З’єднаємо гостроту розуму нашого з вашою шаблею – і гайда! Більше нам з вами все одно нічого робити. У Редзяна Бурляїв пернач є, а це головне: нині Бурляй усьому Поділлю хазяїн; нам би тільки перемахнути за Бар, а там уже Ланцкоронський стоїть на чолі кварцяних корогов. Їдьмо, пане Міхал, не гаймо часу!

І понеслися вони, не гаючи часу, по степу на північний захід із швидкістю, на яку тільки здатні були їхні коні. Ближче до Могильова пішли місця більш заселені, так що ввечері неважко було відшукати хутір або село для нічлігу, але рум’яні ранкові зорі зазвичай заставали подорожан уже в сідлі. На щастя, літо стояло сухе, дні жаркі, ночі росисті, а на світанку степ від краю до краю сріблився, немов укритий інеєм. Вітер осушив води, що розлилися, ріки ввійшли в береги – переправлятися через них було неважко. Якийсь час їхали проти течії Лозової, трохи довше звичайного затримавшись на відпочинок у Шаргороді, де стояв козацький полк – один із тих, що були під командою Бурляя. Там їм зустрілися Бурляєві посланці, і серед них сотник Куна, що бенкетував із ними в старого отамана. Сотник трохи здивувався, чому вони не через Брацлав, Райгород і Сквиру в Київ їдуть, утім, у його душу не закралося й тіні підозри, та й Заглоба пояснив, що той шлях їм видався небезпечним через татар, яких із боку Дніпра очікують. Куна, у свою чергу, розповів, що посланий Бурляєм у полк оголосити про похід і що сам Бурляй із усіма ямпільськими військами і буджацькими татарами з години на годину прибуде в Шаргород, відкіля негайно рушить далі.

До Бурляя від Хмельницького прискакали гінці зі звісткою, що війна почалась, і з наказом іти на Волинь із усіма полками. Сам Бурляй давно вже рвався в Бар, він чекав тільки татарського підкріплення – під Баром заколотники останнім часом зазнавали невдачі за невдачею. Регіментарій Ланцкоронський, розгромивши чимале число ватаг, захопив місто і поставив у замку гарнізон. Там на полі битви полягла не одна тисяча козаків – за них і мріяв помститися старий полковник або хоча б назад відбити замок. Однак, розповідав Куна, останній наказ Хмельницького йти на Волинь порушив Бурляєві плани, і облога Бара на певний час відкладається, хіба що дуже будуть наполягати татари.

– Ну що, пане Міхал? – говорив наступного дня Заглоба. – Шлях у Бар відкритий, хоч удруге там князівну ховай, так на чорта нам цей Бар здався! З тієї пори як у крамольників завелося гармат більше, ніж у коронного війська, я ні в Бар, ні в яку іншу фортецю не вірю. Інше мене тривожить: схоже, навколо нас густішають хмари.

– Добре б, тільки хмари! – відповів лицар. – Буря страшна насувається – Бурляй і татари. Уявляю, як старий здивується, коли нас наздожене і побачить, що ми не в Київ зовсім, а в протилежний бік поспішаємо.

– І з радістю нам інший шлях укаже. Добре б йому раніше чорт показав стежинку, що прямо веде в пекло! Давайте умовимося, пане Міхал: заколотників я на себе беру, а про татар уже ви подбайте.

– Добре вам – заколотники нас за своїх приймають, – відповів Володийовський. – Із татарами куди гірше – я один бачу шлях: тікати стрімголов, аби з пастки вислизнути, поки не пізно. Добрих коней, якщо трапляться по дорозі, купувати треба, щоб завжди свіжі були в запасі.

– У гамані пана Лонгина і на це знайдеться, а не вистачить, у Редзяна відберемо Бурляєві гроші, – а тепер уперед!

І помчали вперед, нахльостуючи коней, – у тих навіть піна виступила на боках і, ніби лапатий сніг, падала на зелену степову траву. Проїхали Дерлу і Лядаву. У Бареку Володийовський купив нових бахматів, але старих не кинув – скакуни, подаровані Бурляєм, були гарної породи, тож їх вирішили неосідланими вести за собою. Вихором летіли, наскільки можливо скорочуючи привали і нічліги. Але почували себе чудово, навіть в Олени, хоч вона й була стомлена дорогою, з кожним днем сили прибувало. В яру князівна вела життя замкнуте, рідко коли залишаючи свою роззолочену світлицю, щоб поменше зустрічатися з безсоромною Горпиною, не чути її жартів та вмовлянь – тепер же від свіжого степового повітря князівна швидко поправлялася здоров’ям. Троянди розквітали на її щоках, від сонця лице потемніло, але зате в очах з’явився блиск, і часом, коли вітер скуйовджував її пишні кучері, так і хотілося сказати: що за циганка така, красуня ворожка, а то і королівна циганська по роздольному степу їде – попереду квіти, позаду лицарі…

Володийовський важко звикав до надзвичайної краси її, але подорож їх зближала, і помалу він здолав свою боязкість. Отут і дар мови до нього повернувся, і веселий настрій; частенько тепер, їдучи з нею поруч, він розповідав про Лубни, але