Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

Тут ізнову встряв Редзян, щоб не пропустити нагоду:

– А грошей мало нам дав отаман, бо сам не мав, а за Брацлавом мірка вівса – таляр.

– Ходи зі мною в комору, – сказав Бурляй.

Редзяну не довелося повторювати двічі: він зник разом зі старим полковником за дверима, а коли незабаром з’явився знову, товстощока його фізіономія сяяла, а синій жупан на животі був злегка відстовбурчений.

– Ну, рушайте з Богом, – промовив старий козак, – а заберете дівку, заверніть до мене, подивлюсь і я на Богунову коханку.

– І не просіть, пане полковник, – сміливо відповів Редзян, – ляшка ця страх яка полохлива й раз уже себе ножем штрикнула. Лячно нам, як би з нею чого кепського не сталося. Нехай уже отаман сам із нею впорується.

– І впорається!.. При ньому відразу страх забуде. Ляшка – білоручка! Козаком гребує! – пробурчав Бурляй. – Паняйте з Богом! Тепер уже недалеко!

Від Ямполя до Валадинки і справді недалеко було, але дорога лицарів наших очікувала нелегка – не дорога навіть, а суцільне бездоріжжя: місця тамтешні в ті часи були ще пустелею, рідко де забудовані й заселені. Від Ямполя друзі взяли трохи на захід, віддаляючись од Дністра, щоб потім спуститися до Рашкова по Валадинці: тільки таким шляхом можна було добратися до яру. Уже займався світанок – бенкет у Бурляя затягся до пізньої ночі, – і Заглоба розраховував, що до заходу сонця їм не знайти яру, а це йому саме на руку було: він не хотів звільняти Олену проти ночі. Їхали, міркуючи про те, як їм дотепер таланило всю дорогу. Заглоба, згадавши бенкет, що утнув Бурляй, зауважив:

– Подумати тільки, до чого міцне козацьке братерство – у всякій справі горою стоять один за одного! Про чернь я не говорю – цих козаки самі зневажають. Допоможе їм сатана нашу владу скинути, простий люд іще дужче від них наплачеться. За своїх же у вогонь і воду підуть, не те що наш брат шляхтич.

– Ой, ні, мосьпане, – відповідав на це Редзян. – Я довго серед них жив, бачив, як вони між собою гірше вовків гризуться, а якщо не стане Хмельницького, що їх якщо не силоміць, то хитрістю у вузді тримає, миттю пожеруть один одного. Бурляй, щоправда, іншим не рівня – великий це воїн, сам Хмельницький його шанує.

– Та ти либонь звеличуєш його за те, що він обібрати себе дозволив. Ех, Редзяне, Редзяне! Не вмерти тобі своєю смертю!

– Це вже, мосьпане, дивлячись що мені написано на роду! Таж ворога провести – і похвально, і Богові вгодно!

– Я ж тебе не за те докоряю, а за твою жадібність. Холопська це якість, неварта шляхтича; не минути тобі кари.

– А я, коли випаде нагода заробити, не поскуплюся в костьолі свічку поставити – нехай і від мене буде користь Господу Богові, а там, дивишся, і на майбутнє дістану благословення, а батькові з матір’ю допомагати – хіба ж це гріховна справа?

– Ох, хитрий, шельма! – вигукнув, звертаючись до Володийовського, Заглоба. – Я гадав, разом зі мною і фортелі мої поховано буде, але, бачу, проноза цей мене заткне за пояс. Подумати тільки: завдяки хитромудрості якогось хлопчиська ми нашу князівну в Богуна викрадемо з-під носа за його ж бажанням, та ще й на Бурляєвих конях! Ви коли-небудь щось подібне бачили? А подивитися, так і ламаного гроша не вартий.

Редзян посміхнувся задоволено й відповів:

– Ох, мосьпане, хіба нам від цього гірше?

– Ти мені до душі, малий, якби не жадібність твоя, я б тебе взяв в услугу, а за те, що п’яницею мене назвав, так уже й бути, прощаю – вельми спритно ти обдурив старого отамана.

– Не я вашу милість так назвав, а Богун.

– Господь його за це й покарав, – відповів Заглоба.

За такими розмовами ранок минув, а коли сонце високо піднялося на небесний звід, охота жартувати сама собою пропала – через кілька годин мала показатися Валадинка. Після довгих мандрівок подорожани нарешті наблизилися до мети, але тривога, неминуча в таких обставинах, закралася їм у душу. Чи жива ще Олена? А якщо жива, то чи відшукають вони її в яру? Горпина могла відвезти дівчину або в останню хвилину сховати в якому-небудь глухому закутку, а то й умертвити навіть. Перешкоди не були ще подолані, небезпека не минула. У них, щоправда, було все необхідне для того, щоб Горпина визнала їх посланцями Богуна, що виконують його волю, – ну а раптом її і справді застереже нечиста сила? Цього найбільше побоювався Редзян, та й Заглоба, хоч і вважав себе знавцем чорної магії, відчував деяке занепокоєння. Коли воно так станеться, як би не застати яр спустілим або – що ще гірше – не натрапити на схованих у засідці рашківських козаків. От і стукали серця тривожно, а коли нарешті, через кілька годин, подорожани побачили з високого обриву стрічку ріки, що виблискувала вдалині, пухка фізіономія Редзяна помітно зблідла.

– Валадинка! – сказав він, притишивши голос.

– Уже? – так само тихо запитав Заглоба. – Як ми близько!..

– Господи, збережи наші душі! – пробурмотів Редзян. – Скажіть-но, мосьпане, скоріше закляття, а то страх як моторошно.

– Дурниці все це! Осінимо хрестом ущелину та річку – краще всякого закляття допоможе.

Володийовський мовчав; на вигляд він був спокійний, тільки оглянув ретельно пістолі та підсипав свіжого пороху на полки та перевірив, чи легко виходить з піхов шабля.

– І в мене освячена куля є – в оцьому пістолі, – сказав Редзян. – Уперед, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

– Уперед! Уперед!

Незабаром вершники досягли берега річки, але, перш ніж повернути коней униз за течією, Володийовський зупинив на хвилину товаришів і сказав Заглобі:

– Віддайте пернач Редзяну, чаклунка його знає, нехай він і говорить з нею перший, а то ще злякається нас і втече бозна-куди з князівною разом.

– Ні, як хочете, а перший я не поїду, – заявив Редзян.

– Тоді їдь останнім, трутню паршивий!

З цими словами Володийовський поскакав уперед, за ним рушив Заглоба, а позаду із запасними кіньми тюпав Редзян, неспокійно оглядаючись навсібіч. Навколо панувала глуха тиша пустелі, тільки цокали по каменях копита та голосно скрекотали сарана і коники, що поховалися в щілини від спеки: хоча сонце вже хилилося до заходу, спека не спадала. Нарешті вершники виїхали на округле, схоже на перевернутий лицарський щит узгір’я, по якому розкидані були вивітрені, випалені сонцем валуни, подібні до руїн, розвалених будинків і дзвіниць; здавалося, перед ними чи то замок, чи то місто, напередодні зруйноване під час штурму. Редзян подививсь