Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Чи не знаю я, куди його тепер пошлють? Не знаю, сказав я, але кілька наших машин тепер у Капоретто. О, туди він залюбки поїхав би. То приємне містечко, і гори тамтешні йому подобаються. Він був славний хлопець, і всі його любили. Він сказав, що коли й було де справжнє пекло, то це на Сан-Габрієле і за Ломом, де так погано скінчилась наша атака. Сказав, що в гаях на схилах хребта Тернова, позаду й вище від нас, у австрійців багато артилерії, і вони щоночі запекло обстрілюють дороги. Особливо дошкуляє йому батарея морських гармат. Їх легко розпізнати з того, як низько летить снаряд. Чуєш постріл — і майже в ту саму мить пронизливе виття. Стріляють звичайно одразу дві гармати, одна за одною, і від вибуху розлітаються величезні осколки. Він показав мені гладенький металевий уламок із щербатими краями, понад фут завдовжки. З вигляду метал скидався на бабіт.
— Навряд чи з них багато пуття, — сказав Джіно. — Але мене вони страхають. Звук такий, наче воно летить просто на тебе.
Спершу — бабах, потім одразу оте виття, а тоді вибух. Що з того, як і не поранить, коли лякаєшся на смерть?
Він сказав, що позиції навпроти нас займають тепер хорвати, є і мадяри. Наші частини й досі стоять так, як наступали. Дротяних загороджень однаково що нема і відступати теж нема куди, якщо австрійці раптом ударять. Добрі оборонні позиції були б на невисоких узгір’ях, тут-таки на плато, але ніхто не подбав, щоб підготувати їх до оборони. Ну, а взагалі, як мені сподобалась Баїнзіцца?
Я сподівався побачити рівнішу місцевість, більш схожу на плато. Мені й на думку не спадало, що вона вся така горбиста.
— Alto piano, — сказав Джіно, — але не piano[118].
Ми знову спустилися в льох під будинком, де він оселився. Я сказав, що як на мене, то легше й вигідніше вдержувати окремий гірський гребінь, якщо він сплющений і трохи запалий досередини, аніж пасмо невеликих узгір'їв. Наступати схилом гори анітрохи не важче, ніж на рівнині, доводив я.
— А це вже яка гора, — заперечив він. — Візьміть ви Сан-Габрієле.
— Гаразд, — сказав я. — Але де було найскрутніше? На вершині, де рівно. До вершини добулися досить легко.
— Не дуже-то й легко.
— Хай так, — сказав я, — але там були особливі умови, бо то, власне, вже не так гора, як фортеця. Австріяки укріплювали її протягом років.
Думка моя була така: з тактичного погляду в маневреній війні просто недоцільно займати оборону по гірських пасмах, бо їх надто легко обминути. Потрібна якнайбільша свобода маневру, а на горі не поманевруєш. Та й стріляти з вершини незручно: завжди будуть перельоти. А при обході з флангів найкращі сили залишаться на високих вершинах. Одне слово, не мав я віри до війни в горах. І не раз про все те міркував, сказав я. Ми захопили одну гору, вони захоплять другу, а як дійде до справжнього діла, всім доведеться злазити вниз.
— А що ж діяти, як маєш гірський кордон? — спитав він.
Я сказав, що цього питання ще не обміркував, і ми обидва засміялися.
— Але, — додав я, — за давніх часів австрійців завжди били в чотирикутнику під Вероною. Давали їм спуститися на рівнину і там їх били.
— Воно-то так, — сказав Джіно. — Але ж били французи. На чужій землі розв'язувати воєнні проблеми завжди легше.
— Авжеж, — погодився я, — на своїй землі не можна йти за чистою наукою.
— Росіяни пішли, щоб заманити в пастку Наполеона.
— Так, але ж у них величезна країна. А спробуйте в Італії відступати, щоб зловити в пастку Наполеона, то враз опинитесь у Бріндізі.
— Препогане місто, — сказав Джіно. — Ви там були?
— Тільки проїздом.
— Я патріот, — сказав Джіно, — але не можу я любити ні Бріндізі, ні Таранто.
— А Баїнзіццу любите? — спитав я.
— Це священна земля, — відказав він. — Та я волів би, щоб на ній краще родила картопля. Ви знаєте, коли ми прийшли сюди, то побачили картопляні поля, що їх насаджали австріяки.
— Тут справді скрутно з харчами?
— Щодо мене, то я ані разу не наївся досхочу. Але мені й попоїсти дай та дай. Голодувати, правда, не доводилось, одначе годують так собі. На передовій харч добрий, а от у другому ешелоні гірше. Десь щось негаразд. Харчів має бути вдосталь.
— Гендлярі сплавляють їх наліво.
— Еге ж. Передовим батальйонам дають усе, що можна, а тим, хто трохи далі, перепадає обмаль. Уже під’їли всю австріяцьку картоплю й каштани по гаях. Годувати треба б краще. Нам усім тут попоїсти тільки дай. Я певен, що харчів є вдосталь. Дуже погано, коли солдати недоїдають. Ви помічали, які думки це породжує?
— Еге ж, — відказав я. — Перемоги цим не здобудеш, а от поразки зазнати можна.
— Про поразку не будемо говорити. І так скрізь тільки й розмов що про поразку. Те, що сталося цього літа, не може минути марно.
Я нічого не відповів. Мене завжди бентежили слова «священний», «славний», «жертва» та ще оцей вислів «не мине марно». Ми чули їх, часом стоячи під дощем десь віддалік, так що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читали на плакатах, що їх наліплювано на інші плакати, але я не бачив довкола нічого священного, а те, що називали славним, не гідне було слави, а жертви були такі самі з вигляду, як і в чікагських бойнях, ото хіба що м'ясо не пускали на продаж, а закопували в землю. Багато було слів, що їх ти вже й чути не міг без огиди, і зрештою лише назви місць зберегли свою гідність. Та ще деякі номери й деякі дати, і тільки їх, разом з назвами місць, ти ще міг вимовити, вклавши в них певне значення. А пустопорожні слова, як ото «честь», «слава», «доблесть» чи ще «святиня», звучали просто неподобно поряд із цілкої предметними назвами сіл, номерами доріг,
