Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Черемиса-то так, згоден, а бабу і зв’язати досить.
– Зв’яжеш її, як же! Сила в ній страшна – кольчугу рве, як сорочку, підкову в руку візьме – хрясь, і немає. Пан Підбийп’ятка, може, ще б упорався, а нам нічого й думати. Щодо відьми не турбуйтеся, у мене для неї припасена свячена куля; краще, щоб здохла, чортиха, а то ж полетить вовчицею навздогін, козаків наполохає виттям – своїх голів не врятуємо, не те що панянку Олену.
У таких бесідах та нарадах минав час у дорозі. А їхали швидко, тільки й миготіли мимо містечка, села, хутори і кургани. Шлях тримали через Ярмолинці до Бара, відтіля тільки вирішено було повернути до Дністра, на Ямпіль. Місця траплялися знайомі: тут колись Володийовський розбив загін Богуна і звільнив із полону Заглобу. Навіть на хутір той самий наткнулися – там і заночували. Часом, щоправда, траплялося ночувати і просто неба, у степу. Нічліги тоді скрашував Заглоба, розповідаючи про давні свої пригоди бувальщини й небилиці. Але найбільше говорили про князівну Олену та про майбутнє її звільнення з чаклунчиної неволі.
Нарешті закінчилися місця, що охоронялися корогвами Ланцкоронського. Далі хазяйнували козаки – у тім краю жодного ляха не залишилося: хто не втік, був відданий вогневі та мечу. На зміну травню прийшов спекотний червень, а друзі наші проробили тільки третину свого важкого й довгого шляху. На щастя, з боку козаків їм небезпека не загрожувала. Мужицьким ватагам зовсім нічого пояснювати не доводилося – вони, як правило, приймали подорожан за старшин Запорізького Війська. А якщо, бувало, й запитували, хто такі, Заглоба, коли цікавився січовик, показував Богунів пернач, а простого зарізяку, не злазячи з коня, штурхав ногою в груди і валив додолу – інші, заздрівши таке, негайно забиралися з дороги, думаючи, що свого зачепили, і не просто свого, – коли б’є, значить, велике цабе. «Може, Кривоніс або Бурляй, а то й сам батько Хмельницький».
І все-таки Заглоба частенько ремствував на голосну Богунову славу: вже дуже їм дозоляли запоріжці своєю цікавістю, через що й затримки чималі в шляху траплялися. Часто-густо кінця не було розпитуванням: чи здоровий? чи живий? – чутка про загибель отамана докотилася до самого Ягорлика і до порогів. Коли ж подорожани відповідали, що Богун у доброму здоров’ї та на волі, а вони – його посланці, всяке кидалось їх цілувати і пригощати, не тільки душу, але і гаманець розкриваючи, чим тямущий слуга Скшетуського жодного разу не забув скористатися.
У Ямполі їх зустрів Бурляй, уславлений старий полковник, який із Запорізьким Військом і черню дожидав там буджацьких татар. Колись він навчав Богуна ратному мистецтву, брав із собою в чорноморські походи – в одному з таких походів вони разом пограбували Синоп. Бурляй любив Богуна, як сина, і посланців його зустрів лагідно, без найменшого недовір’я, тим паче що рік тому бачив при ньому Редзяна. А довідавшись, що Богун живий і прямує на Волинь, на радощах утнув для гостей бучний бенкет і сам перший доп’яну напився.
Заглоба побоювався, як би Редзян, захмелівши, не бовкнув зайвого, та виявилося, що хитрий, як лисиця, слуга знає, коли можна говорити правду, і тому не тільки не шкодив справі, а, навпаки, ще більше прихиляв до себе козаків. Дивно, проте, було лицарям нашим слухати розмови, що лякають своєю відвертістю, у яких частенько й їхні імена згадувалися.
– А ми чули, – говорив Бурляй, – що Богун у двобої засічений. Не знаєте, часом, хто його так?
– Володийовський, офіцер князя Яреми, – спокійно відповідав Редзян.
– Ох, відплатив би я йому за нашого сокола, якби попався він мені в руки. Шкіру б заживо велів здерти!
Володийовський заворушив лляними своїми вусиками й кинув на Бурляя такий погляд, яким дивиться хортиця на вовка, якому їй не дозволено вчепитися в глотку. Редзян же на цьому не зупинився:
– Для того, пане полковник, я і назвав його ім’я.
«Ох, і потішиться сатана, коли йому цей малий попадеться!» – подумав Заглоба.
– Але, – продовжував Редзян, – він не настільки вже й винуватий: Богун сам його викликав, не знаючи, якого зачіпає рубаку. Там іще один був шляхтич, найлютіший Богунів недруг, який одного разу вже князівну в нього викрав.
– Хто такий?
– О, старий п’яниця, що з отаманом нашим у Чигирині ляхів вішав і кращим прикидався другом.
– Самого буде повішено! – крикнув Бурляй.
– Горіти мені у вогні, коли я вух цьому вишкребку не відріжу! – буркнув собі під ніс Заглоба.
– Так його порубали, – не вгамовувався Редзян, – що іншого давно б уже вороння склювало, але наш отаман не рівня іншим, якось оклигав, хоча до Влодави ледь допхався, і ще невідомо, чим би все обернулось, якби не ми. Ми його на Волинь відправили, до наших, а він нас сюди послав за князівною.
– Погублять його чорнобриві! – пробурчав Бурляй. – Я йому давно пророкував. Нема того щоб погратися по-козацьки з дівкою, а потім камінь на шию й у воду, як у нас на Чорному морі водилося!
Володийовський, зачеплений у своїх почуттях до прекрасної статі, ледь утримав язик за зубами. Заглоба ж, розсміявшись, мовив:
– І вірно, воно б краще.
– Ви добрі друзі! – сказав Бурляй. – Честь вам і хвала, що його в біді не кинули, а ти, малий, – звернувся він до Редзяна, – ти кращий за всіх, я тебе ще в Чигирині запримітив, коли ти сокола нашого беріг та плекав. Знайте ж: і я друг вам. Говоріть, чого бажаєте? Хоч козаків, хоч коней просіть – усе виконаю, щоб на зворотному шляху вас хто не скривдив.
– Козаки нам ні до чого, пане полковнику, – відповів Заглоба. – Ми ж серед своїх і по своєму краю поїдемо, а коли, не дай Боже, недобра станеться зустріч – велика ватага перешкода тільки, а от прудкі скакуни дуже б придалися.
– Я вам таких дам – бахматам ханським не
