Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
Я вишуковую на грудях кілька дійсно рудих волосків та висмикую їх.
— Пане президенте, — чується з-за дверей голос Колі Львовича. — Вас чекає посол Албанії!
Неохоче одягаюся. Настрій поступово псується. Я думаю про ці руді волосинки на своїх грудях.
Послом Албанії виявляється приємна жінка приблизно сорока років. Вона вручає мені ввірчі грамоти. Ми по черзі говоримо протокольні слова про покращення україно-албанських відносин, і на цьому зустріч закінчується.
— Пане президенте, ви обіцяли сьогодні випити кави з Майєю Володимирівною, — нагадує мені Коля Львович.
— Де?
— Вдома на Десятинній. Вона вже вас чекає.
— Вона чекає на мене в мене вдома?
Коля Львович кривить губи. Він сьогодні не в настрої. Вірніше — він щоразу не в настрої, коли доводиться розмовляти зі мною про Майю Володимирівну.
— Вона чекає на вас не у вас удома, а у службовій резиденції Президента України! — цідить він крізь зуби.
— І довго ми з нею будемо пити каву?
— Півгодини. Від вас пахне олією мускатного горіха, — говорить він уже лагідніше.
— А й справді, — киваю я.
— їй сподобається. Жінкам взагалі подобається цей гіркуватий запах! — усміхається Коля Львович.
У мене виникає щире бажання зацідити йому в вухо. Але президент має приховувати свої справжні бажання. Принаймні, хоч інколи.
40
Київ. Січень 1985 року.
— Коли ти вже на роботу влаштуєшся? — кричить вранці мама.
Я насилу розплющую очі. Перший погляд — на будильник. За чверть восьма. Другий — на ліжко навпроти. Братан Дмитро спокійно дає хропака. Добре бути звихнутим. «Дмитрику, ось тобі гаряче молочко з медом, ось тобі гречана кашка з маслом!»
Він спить обличчям до мене й уві сні ніби до чогось принюхується. Як кінь, роздуваючи ніздрі. Мабуть, йому щось сниться!
Я спостерігаю за його навіть уві сні рухомим обличчям та думаю: «Який же він мені близнюк? Немає нічого схожого! Ну, не те, звісно, щоб зовсім нічого. Чоло таке саме, і такі ж ямочки на щоках, коли усміхається, і брови також ледь помітно сходяться на переніссі. Але все інше! І сама усмішка, й те, як він дивиться, і те, як сміється! Усе зовсім інше. А голос — він взагалі ні на що не схожий. Голос тринадцятирічного ображеного підлітка. В мене такого голосу не було ні в десять, ні в дванадцять років!»
— Піднімайся, ледащо! — До спальні знову зазирає мама. — О десятій до Дмитра прийде лікар! Дивись, нікуди не йди! Дочекаєшся, покажеш його, — киває на сплячого братана, — лікарю та запам’ятаєш усе, що він скаже!
Я ліниво опускаю ноги на підлогу, всідаюся на ліжку. Холод лінолеуму лоскоче п’яти.
— Холодно! — скаржусь я.
— А ти бодай раз допомагав мені заклеювати шпарини в рамах?
Вона не чекає відповіді, вона її знає. Майже всі запитання в неї риторичні. Лише коли вона віддає свої накази, тоді очікує... і навіть не відповіді, а підтвердження отримання наказу, або хоча б кивка головою.
Після восьмої години у квартирі знову тиша. Можна було б знову прилягти, та немає бажання. Я сиджу в спортивних трусах у кухні на табуретці. Весь тремчу. I це тремтіння збадьорює краще за будь-яку зарядку. Ось ще трішки підбадьорюсь, а потім запалю газ під сковорідкою, зі сніданком, залишеним мені матір’ю. Гречана каша і дві сосиски. Потім, коли прокинеться братан, я повинен зварити для нього два яйця й простежити, щоб він з’їв їх без шкаралупи. Адже він не дурень, не якийсь там телепень. Швидше за все він взагалі нормальний, навіть розумніший, ніж я. Просто прикидається шизиком, але тихим. Кінець кінцем він і коштує матері дешевше, ніж я. На нього навіть якусь там допомогу платять! I нічого з нього натомість не вимагають. А я постійно ледащо або паразит! Ну не знайшов я поки що собі місця в цьому житті! Не знайшов! Куди не піду працювати — всюди сумно.
А мати знову мою трудову виставила на сервант, щоб звідусіль її, цю синю книжечку, було видно! Добре, думаю я, знімаючи її з серванта. Занесемо її ще куди-небудь, спробуємо ще яку-небудь спеціальність засвоїти! Ким я вже тільки не був. I свіжий асфальт розгладжував — потім від мене три тижні смерділо горілою смолою. I вагони розвантажував. Куди тепер?
Я запалюю газ під сковорідкою і бачу, як звідти, з-під сковорідки, вибігає наляканий вогнем тарган. Побачивши мене, він лякається ще більше, різко розвертається і стрілою мчить у щілину між плитою та брудно-зеленим кахлем кухонної стіни.
— Чому ти мене боїшся?! — стенаю я плечима. — Я такий самий паразит, як і ти! Тільки іншого виду.
Тепер я вже цілком підбадьорений, навіть кортить за щось узятися. I я беру маленький коричневий паперовий пакетик з написом «Харчова сода», висипаю усю цю соду до емальованої миски. Додаю води. Беру в умивальнику ганчірку та, почовгавши нею у мокрій соді, починаю чистити кахель навколо плити. Мене зупиняє запах підгорілих сосисок. Вимикаю газ під сковорідкою. Але до того часу увесь кахельний кут кухні очищений від жиру і блищить. Побачимо, що на те скаже мама, повернувшись із роботи!
А за вікном іде сніг. За вікном усе напрочуд біле й чисте. Я притуляюся до холодного скла чолом і дивлюсь униз, на вулицю. Там двірник прокопав у глибокому снігу вузькі доріжки, по яких чорними товстими їжаками рухаються тепло вдягнені жінки з господарськими сумками. Вони займаються своїм господарством. Вони йдуть по оселедці чи по лікарську ковбасу. Вони живуть повноцінним радянським життям.
41
Київ. Липень 2015 року. П'ятниця.
— Веснянки вам личать, — промовляє, ледь помітно посміхаючись, Майя Володимирівна.
— Даруйте, — кажу я. — Мені важко говорити з вами на «ви». Давайте я буду на «ти», ну, а ви — вже як вийде!
На її обличчі — миттєва розгубленість. Але вона швидко опановує себе. І киває на знак згоди.
На ній легке синє плаття з багатьма блідо-жовтими квіточками. Стан стягнутий поясочком. Туфлі з підборами також сині. І метелик-шпилька з синьою емаллю в охайно зібраних каштанових косах.
