В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький

ще вісім років тому. Зомбі — єдиний, хто залишився з першого складу клубу, він його і заснував, всі інші, яких ви тут бачите, приєдналися пізніше. У різні часи у нашому клубі була різна кількість людей — то кілька десятків, то кілька сотень. Ті, хто заснував його разом із Зомбі вісім років тому, давно подорослішали, одружилися, вийшли заміж, народили дітей, пішли працювати, і відійшли від наших справ. Звичайно, вони продовжують купувати диски групи, інколи ходять... ходили на їхні концерти, але вже не є фанами у прямому розумінні слова, а лише прихильниками або друзями. Сам же клуб займається популяризацією творчості групи, підтримує зв’язки з аналогічними клубами в інших містах та країнах — так-так, є й закордонні клуби, ви хіба не чули про це? Ну, ще інколи ми всі збираємося разом, аби послухати улюблену музику, поспілкуватися, обмінятися новинами та різними матеріалами, просто потусити. Такий повний збір відбувається приблизно раз на місяць. Всі, хто нині присутні — це наші, так би мовити, активісти, найбільш зацікавлені члени клубу. Ось коротко так», — Ольга замовкла, якось прискіпливо дивлячись на Шульца, у котрого раптом задзвонив мобільний. Глянувши на екран, він побачив, що там висвітилося ім’я Сашпаша. Перепросивши, Шульц вийшов з кімнати на темні сходи і відповів на дзвінок.

«Чуєш, а ти ще у тих Його малолітніх прихильників? Тоді спитай, чи спав Він зі своїми фанатками, або, може, якщо пощастить, і з фанатами! Обов’язково спитай про це у них! Поцікався, скількох малоліток Він трахнув! В яких місцях, позах, за яких обставин це відбувалося. Побільше смажених дрібниць! Коротше, ти мене зрозумів. Ну все, давай!», — і Сашпаш на цьому відключився.

«Тьху ти……….!», — беззвучно вилаявся Шульц, злісно скрегочучи зубами. Проте він швидко опанував себе і повернувся до кімнати, де голосно про щось сперечалися татуйовано-пірсінговані хлопці та дівчата. Сівши на місце, він сказав:

«Гаразд, давайте продовжимо. Отже, про діяльність вашого клубу більш-менш зрозуміло. Тепер мене цікавить, чи був хтось із вас особисто знайомий з Ним, і як складалися ваші стосунки?»

«Ага, і чи спали з Ним наші дівчата?», — додав якийсь бомжуватого вигляду хлопець з дальнього кута, на що всі одразу невимушено розсміялися.

«Ну... Я не питав про таке... Але, якщо...», — зам’явся Шульц.

«Т-тут м-майже всі були з Ним знайомі ос-особисто», — врятував ситуацію Зомбі, — «Я часто б-бував у Нього вдома, і одним із перших отримував всі Його н-нові книги та д-диски. Інші т-теж регулярно навідувалися на їх репетиційну б-базу, х-ходили на концерти, на творчі з-зустрічі. Інакше й б-бути не могло».

«Розкажіть трохи про Нього — яким Він був?»

«Він був незвичайним, не таким, як усі, ні на кого не схожим», — озвався високий чоловік у чорному капелюху і яскраво-оранжевому шарфі, обмотаному навколо довгої шиї, вочевидь — найстарший з усіх присутніх фанатів, — «Він завжди йшов вулицею, широко розправивши плечі і високо піднявши голову, дивлячись кудись поверх інших людей, так, ніби нічого й нікого не боявся у цьому житті, ніби виразно демонстрував оту свою «інакшість». За це Його багато хто і не любив. Коли Він йшов містом, Йому вслід усі оберталися — таким незвичайним Він був. І оберталися не лише жінки, а й чоловіки. Він завжди виділявся з натовпу, ніби якийсь іноземець чи прибулець, що раптом опинився серед цього понурого сірого міста, і змусив світ навколо себе сяяти якимось дивовижним, нетутешнім світлом. За Ним услід неодмінно, ніби самі собою, поверталися десятки голів, проводжали Його поглядом. Узагалі, Його неможливо було не помітити — навіть у великому натовпі Він дуже виділявся».

«Це просто випирала назовні Його шалена внутрішня свобода. Ось Його Бог, Його мета, Його сенс життя. Внутрішня свобода, до якої нам усім ще дуже далеко», — кинув з іншого кутка невеличкий товстий хлопець у всьому чорному.

«Багато хто з нас намагався бути таким, як Він, і наслідував Його у всьому. Він був для багатьох з нас прикладом, взірцем», — вигукнула маленька дивакувата дівчина із зеленим волоссям і рясно проколотими вухами, губами та бровами, що сиділа поруч із Шульцем, — «Ми курили такі самі цигарки, як Він, намагалися так само вдягатися, дивилися ті фільми, які Він рекомендував, навіть імітували Його манеру говорити, брали собі якісь Його слівця і вислови. Тут нема секрету, що Він став таким-собі законодавцем сценічної моди для молодих музикантів, і вони виходили на концерти у такому ж прикиді, як виходив Він. І досі виходять. Ось, наприклад, наш Джордж — на ньому такий самий капелюх і шарф, які були у Нього!», — зеленоволоса дівчина вказала рукою на високого хлопця, що першим озвався на пропозицію Шульца розповісти щось про Нього. Хлопець дещо награно вклонився, і урочисто зняв свій капелюх.

«А скільки людей почало писати вірші і музику, прозу і пісні, дивлячись на Нього! Це ж Він заразив усіх нас творчістю, і тепер ми всі щось там пишемо. Він вказав шлях, яким треба іти, і ми пішли. Хай у нас дещо не виходить, але ми знаємо, що треба робити, аби не бути в’ялим овочем, як всі інші там, на вулиці. І це Його заслуга. Я особисто, прочитавши Його прозу, сам став писати, і це допомогло мені зістрибнути з наркоти й поринути з головою в творчість. Я ніколи не забуду, хто підштовхнув мене до цього, хто показав приклад», — сказав хлопець з кудлатою рудою бородою і розкиданим по плечах густим солом’яним волоссям.

«А ще Він дуже гарно цілувався! Просто бомбезно! Йому не було рівних у цьому!», — гигикнула повненька блондинка з надзвичайно пухкими, нафарбованими яскраво-червоною помадою губами, але на неї одразу зло зашикали інші дівчата, що, враховуючи особливе завдання головного редактора, видалося Шульцу підозрілим.

«Він завжди ділився останньою копійкою, давав у борг на пиво і ніколи про це потім не нагадував. Він міг запросто подарувати свій улюблений медіатор чи дати в користування дорогий мікрофон. Він був не жадібним, а, навпаки, дуже щедрим. До Нього завжди можна було звернутися з якимось проханням, і Він робив усе можливе, аби