Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
— Я знаю, що війна — це страхіття, а проте ми повинні воювати до кінця.
— Кінця не буде. Війна не має кінця.
— Ні, має.
Пассіні похитав головою.
— Війни не виграти перемогами. Що з того, як ми й захопимо Сан-Габрієле? Як захопимо й Карсо, й Монфальконе, й Трієст? Чого ми цим досягнем? Ви бачили сьогодні всі оті далекі гори? Чи не гадаєте ви, що ми захопимо і їх? Тільки якщо австріяки складуть зброю. Одна сторона має скласти зброю. Чом не зробити цього нам? Навіть якщо вони прийдуть в Італію, їх здолає втома, і вони зрештою заберуться геть. У них є своя рідна країна. Та де ж пак, замість цього точиться війна!
— З вас добрячий промовець.
— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селяни. Ми механіки. Та навіть і селяни мають досить тями, щоб зневіритись у війні. Всі ненавидять цю війну.
— Клас, якому належить влада в країні, геть дурний, ті люди нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Тим-то ми й устряли в цю війну.
— А вони ще й наживають на ній гроші.
— Не всі,— сказав Пассіні.— Більшість їх надто дурні. Вони стоять за війну без будь-якої вигоди для себе. Просто з дурного розуму.
— Ну, годі вже, — сказав Маньєра. — Ми занадто розбалакались, навіть як на нашого лейтенанта.
— Йому подобається, — сказав Пассіні.— Нам треба навернути його до нашої віри.
— А поки що нам треба припнути язики, — не вгавав Маньєра.
— Ну, а їсти нам усе-таки дадуть, лейтенанте? — запитав Гавуцці.
— Піду дізнаюся, — відказав я. Гордіні підвівся і вийшов разом зі мною.
— Може, треба щось зробити, лейтенанте! Чи не можу я чим допомогти? — Він був найсумирніший із чотирьох.
— Коли хочете, ходім зі мною, — сказав я. — Там побачимо.
Надворі було темно, і над горами блукали довгі промені прожекторів. На нашому фронті застосовували величезні прожектори, встановлені на вантажних машинах, і часом, проїжджаючи вночі поблизу передових позицій, можна було-побачити трохи осторонь дороги таку машину, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу.
Ми перейшли двір цегельні й спинилися перед головним перев'язним пунктом. Над входом був припасований невеликий піддашок із зеленого гілля, і вечірній вітерець шелестів у темряві посохлим на сонці листям. Усередині світилося. Майор сидів на ящику і розмовляв по телефону. Один з лікарів сказав мені, що наступ відкладено на годину. Тоді запропонував чарку коньяку. Я обвів поглядом дощані столи, інструменти, що виблискували проти світла, тази, щільно заткнуті бутлі. Гордіні стояв позад мене.
Майор підвівся від телефону.
— Зараз почнеться, — сказав він. — Таки о тій годині, що призначено перше.
Я визирнув надвір; було темно, і австрійські прожектори освітлювали гори позаду нас. Ще якийсь час стояла тиша, а тоді всі гармати позад нас разом почали обстріл.
— «Савойя», — сказав майор.
— А як з харчем, майоре? — запитав я.
Він не почув мене. Я запитав знову.
— Ще не привезли.
У дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Ще один вибух — і за його гуркотом почулося глухе торохкотіння уламків цегли та грудок землі.
— А чи нема тут у вас чогось попоїсти?
— Є трохи макаронів, — відказав майор.
— Дайте, що можете.
Майор щось сказав санітарові, і той зник у дальшому закутку, а тоді повернувся, несучи велику металеву миску з холодними вареними макаронами. Я передав її Гордіні.
— А сиру нема?
Майор нездоволено сказав ще щось санітарові, той знову пірнув у свій закуток і приніс чверть кружала білого сиру.
— Дякую, — мовив я.
— Ви б не витикалися зараз.
Надворі біля входу поклали на землю важке тіло. Один із двох санітарів, що принесли його, зазирнув досередини.
— Заносьте сюди, — сказав майор. — Що з вами таке? Чи ви думаєте, що ми самі вийдемо по нього?
Двоє носіїв взяли пораненого під руки й за ноги і занесли в перев'язний пункт.
— Розріжте френч, — звелів майор.
Він уже тримав у руці пінцет із затиснутим клаптем марлі. Обидва капітани поскидали шинелі.
— А ви йдіть собі, — сказав майор тим двом санітарам.
— Ходім і ми, — мовив я до Гордіні.
— Ви краще почекали б, доки скінчиться обстріл, кинув майор через плече.
— Люди хочуть їсти, — сказав я.
— Ну, як знаєте.
Ми вийшли й побігли через двір цегельні. Десь біля самої річки вибухнув снаряд. Як летів другий, ми не чули, аж раптом він гупнув зовсім поруч. Ми обидва розпластались долі й одразу ж за спалахом та гримким вибухом почули свистіння осколків і гуркіт обваленої цегли. Гордіні підхопився й помчав до укриття. Я подався за ним, стискаючи в руках сир, припорошений зверху цегляним пилом. Троє водіїв сиділи в укритті й курили.
— Ось вам, патріоти, — сказав я.
— Як там машини? — запитав Маньєра.
— Стоять собі.
— Нагнали на вас страху, лейтенанте?
— Ще б пак, — відказав я.
Я дістав свій ніж, розкрив його, обтер лезо й зчистив із сиру брудний верхній шар. Гавуцці подав мені миску з макаронами.
— Ви перший, лейтенанте.
— Ні,— сказав я. — Поставте долі. Будемо їсти всі разом.
— Нема виделок.
— Ну й біс із ними, — сказав я по-англійському.
Я покраяв сир на шматки й поклав їх на макарони.
— Присувайтесь ближче, — мовив до водіїв.
Вони присунулись і чекали. Я запустив пальці в миску й потяг до себе тугий жмуток макаронів.
— Піднімайте вище, лейтенанте.
Я підняв руку догори і жмуток нарешті відліпився. Я спустив кінці макаронів до рота, спіймав їх губами й почав жувати; тоді взяв шматок сиру, розжував і запив вином. Вино відгонило іржею. Я віддав флягу Пассіні.
— Погань, — сказав я. — Надто довго було у флязі. Я возив її з собою в машині.
Вони всі жували, тримаючи підборіддя над мискою, закидаючи голови назад і ловлячи губами кінці макаронів. Я знову напхав рот макаронами, відкусив сиру й ковтнув вина. Надворі щось гупнуло, аж земля задвигтіла.
— Чотиристадвадцятиміліметрівка або важкий німецький міномет, — сказав Гавуцці.
— В горах чотиристадвадцятиміліметрових гармат немає,— заперечив я.
— Є великі шкодівські. Я бачив вирви.
— То тристап'ятиміліметрові.
Ми знову взялися до їжі. Щось бухикнуло, зачмихало, наче паровоз, коли рушає, а тоді гримнув вибух, і земля знов задвигтіла.
— Мілкуватий у нас сховок, — мовив Пассіні.
— То таки важкий міномет.
— Так точно.
Я куснув
