Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Розділ про Воксгол був би такий незвичайно короткий, що його навряд чи взагалі можна було б назвати Розділом, але все ж таки це Розділ і до того ж важливий. Хіба в житті кожного не буває коротеньких Розділів, на перший погляд незначних, які, проте, можуть змінити всю його долю? — Тому сядьмо в карету разом із нашим товариством і поїдьмо до Воксгола. Хоч навряд чи знайдеться для нас місце біля Джоза й міс Шарп, які сидять спереду, а навпроти них, між капітаном Доббіном та Емілією, насилу втиснувся Осборн.
Усі, хто сидів у кареті, були певні, що цього вечора Джоз запропонує Ребеці Шарп стати місіс Седлі. Батьки вдома теж не заперечували проти такого кінця. Між нами кажучи, старий Седлі досить зневажливо ставився до сина, він вважав, що Джордж пихатий, ледачий, зманіжений самолюб. Його дратувало синове наслідування великосвітських манер, і він відверто глузував з його хвалькуватих і пишномовних історій.
Я йому залишу половину свого майна, — сказав старий, — а крім того, він матиме доволі й свого власного. Але я певен, що якби ти, я чи його сестра завтра померли, він тільки вигукнув би: «От тобі й на!» — і спокійнісінько сів би обідати. Я не хочу ще й про нього думати. Нехай одружується з ким хоче. Це не моя справа.
З іншого боку, Емілія, дівчина добра й чутлива, була просто в захваті від думки про такий шлюб. Раз чи двічі Джоз мало не сказав їй щось дуже важливе, що вона дуже б хотіла почути, але так і не зміг вилити перед нею свою душу, а, на превелике розчарування сестри, тільки тяжко зітхав і виходив з її кімнати. Від цієї таємниці ніжне серденько Емілії весь час тремтіло. Вона не заводила мови про цю делікатну справу з Ребекою, зате винагороджувала себе довгими задушевними бесідами з економкою Бленкінсоп, яка натякнула про це покоївці міс Седлі, покоївка мабуть, ненароком щось бовкнула кухарці, а та, я певен, розтрубила новину всім крамарям, тож про Джозове весілля говорило на Рассел-сквер досить багато людей.
Звичайно, місіс Седлі вважала, що для її сина принизливо одружуватися з дочкою художника. «Ну, що ж тут такого, місіс, — боронила Ребеку економка Бленкінсоп,—.
ви самі були тільки дочкою бакалійника, коли виходили заміж за містера Седлі, тоді — писаря в біржового маклера, та й грошей ви не мали й п’ятисот фунтів, а тепер он як забагатіли». Емілія теж погоджувалася з цією думкою, і добродушна місіс Седлі поступово змирилася з нею.
Старий Седлі тримався осторонь.
Нехай Джоз бере собі, кого хоче, — казав він, — це не моя справа. Дівчина не має посагу; не мала його й місіс Седлі. Вона, здається, ласкава, розумна і, мабуть, триматиме його в руках. Краще вона, голубонько, ніж якась чорна невістка й десяток онуків кольору червоного дерева.
Отож, мабуть, Ребеці всміхалося щастя. Йдучи до столу, вона брала Джоза під руку, наче так і мало бути; вона сідала поруч з ним на козли його кабріолета (а Джоз справді був дуже показний, коли отак сидів і впевнено правив своїми сивими.
І хоч ніхто і словом не згадував про весілля, всі розуміли, що до цього йдеться.
Ребеці бракувало тільки одного — освідчення, і ох як тепер знадобилася б їй мати — кохана віддана матуся, яка влаштувала б цю справу за десять хвилин і в делікатній розмові віч-на-віч видобула б з несміливих уст юнака потрібне освідчення.
Так стояли справи, коли карета перетинала Вестмінстерський міст.
І ось товариство прибуло до Королівського парку. Коли Джоз виліз з карети, що аж зарипіла під ним, горба, дивлячись на його огрядну, могутню постать, весело заплескала в долоні; він почервонів і ще дужче запишався, йдучи під руку з Ребекою. Джордж, звичайно, упадав коло Емілії, яка сяяла від щастя, мов розквітлий трояндовий кущ на сонці.
Слухай, Доббіне, — попросив Джордж, — візьми, будь ласка, ці шалі і все інше! — І ось, поки він вів міс Седлі, а Джоз протискувався у браму з Ребекою, чесний Доббін задовольнився тим, що запропонував руку шалям заплатив за всіх при вході.
Він скромно йшов позаду, бо не хотів їм заважати. Ребека та Джоз його зовсім не цікавили. Але Емілія, на його думку, була гідна навіть блискучого Джорджа Осборна, і, дивлячись, як ця гарна пара прогулюється стежечками, як тішиться й захоплюється дівчина, він майже по-батьківському радів її нехитрому щастю. Може, він і відчував, що йому було б приємніше підтримувати когось за руку, ніж нести шалі (бо перехожі посміхалися, поглядаючи на здоровенного молодого офіцера з жіночими атрибутами), але Вільям Доббін ніколи не думав про себе, тож хіба він міг бути невдоволений, коли його приятель розважався? Правду кажучи, на всі принади парку — на сотні тисяч «додаткових» ліхтарів, які, проте, світилися щовечора; на скрипалів у трикутних капелюхах, які награвали солодкі мелодії під позолоченою мушлею посеред парку; на виконавців жартівливих і зворушливих балад, що брали за серце всіх відвідувачів, на народні танці, які виконували опасисті міщани в супроводі притупування, підскоків і сміху всіх глядачів; на сигнал, що мадам Сакі зараз почне лізти по линві за хмари, добираючись до зірок; на схимника, який ніколи не виходив з своєї освітленої печери; на темні стежечки, такі зручні для побачень закоханих; на келихи міцного портеру, що його скрізь розносили служники в поношених лівреях, і блискучі альтанки, де веселі гуляки вдавали, ніби справді наїдаються тоненькими, аж прозорими шматочками шинки, — на все це, а також на чемного Сімпсона, завжди привітного, завжди з безглуздою усмішкою на обличчі, який, здається мені, вже й тоді порядкував парком, капітан Вільям Доббін не звертав аніякісінької уваги.
Він просто тинявся парком, носячи білу кашемірову шаль Емілії: постояв трохи перед позолоченою мушлею, поки місіс Семон співала «Битву під Бородіно» (глузливу кантату про корсиканського авантюрника, якому недавно не пощастило
