Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

Оленка теж залізла на скирту. Обидва лягли горілиць, дивлячись на небо, що було рясно-рясно всипане зірками. Дзвінко стрекотіли якісь комахи.

Оленка озвалася:

— Небо зоряне. То завтра буде сонячно.

— Поталанило нам з погодою, — погодився Сашко. — А хто це стрекоче? То твої улюблені цикади?

— Е, ні! Ночами чутно коників та цвіркунів. А цикади співають вдень, в спеку.

— А тоді вночі що вони роблять?

— Сплять, мабуть!

Сашко пирхнув:

— Так таки сплять? Цілісінький день співали про кохання — і вночі спокійнісінько пішли спати нарізно? Я б не пішов.

Оленка трохи знітилась від натяку:

— Пустун же ти, Сашко!

Сашко підвівся на ліктях і схилився до Оленки.

— Я не пустую. Я тільки…

— Тільки — що?

Сашко схилився ще нижче.

— Я… Я хотів спитати: ти кохаєш мене?

Оленка відповіла майже пошепки:

— А ти сам не здогадуєшся?

Сашко пильно подивився Оленці в очі, а потім обережно покрив її собою. Шепіт, шурхіт, цілунки. Трохи згодом почувся придушений стогін Сашка і короткий зойк Оленки.

Потому обидва довгенько мовчали, наче боялися, що бодай один звук зруйнує чарівність відкриття.

Тоді ще не було ані Чорнобиля, ані гормональних пігулок, ані їжі бозна з чого. Тож ніщо не заважало Природі сумлінно виконувати свою місію щодо подовження роду: Оленка завагітніла. Тільки про це поки що ніхто не здогадувався.

Сашко поклав голову Оленці на коліна, закрив очі і спитав:

— А що там твій батько розповідав про якийсь німецький скарб?

— То задовга історія.

— Люблю задовгі історії. — Сашко позіхнув. Його вже навертало на сон.

Оленка додала:

— Задовга і засумна…

Сучасні кінороби застосовують метод «Стоп-рух». Це коли дії, що їх знімають, відбуваються повільно, а побачити їх можна за кілька секунд. Так можна відзняти зростання рослин або ж світанок.

А от якби котрийсь кінороб знімав побут роду Ульманів протягом кількох десятків років, то отримав би спресовану в кілька хвильок історію занепаду родини німців-колоністів.

Про сите життя селяни давно забули.

Від колишньої пишноти всіх колоністських селищ не залишилося і сліду. Кам’яні стіни і огорожі, які раніше так старанно оновлювалися, приходили в непридатність.

Високі солом’яні скирти зникли з селянських дворів. З’явилися довгі корівники і стайні, що належали вже колгоспові, а не окремому селянину. Замість красивих кам’яних будівель стали будувати глиняні «мазанки».

Доля Ульманів не була винятком.

Величезну отару овець забрали відразу після революції. Ще після лютневої, 1917-го, як бути точним.

Коня з упряжжю, возом, плугом, бороною і культиватором забрали в колгосп. Забрали всю орну землю, крім городу. Тож ділянка навкруги дома стала зовсім маленька. Груша тепер росла майже біля паркану.

Неподалік, за огорожею, було закладено фундамент під невеличку хатинку. Закладено сільрадою. Невідомо, для кого.

Землю, вцілілу після переділу 1905 року, родина якийсь там час вважала своєю. Чи могло ж їм спасти на думку, що Ленін своїм декретом скасував приватну власність і націоналізував землю поміщиків та капіталістів, а заразом і землю дрібних землевласників?! Роз’яснювати, що цей декрет позбавляє селян права власності на землю, завбачливо не стали. До самої колективізації. І тільки за колективізації стали заявляти селянам, що земля, виявляється, належить державі! І держава їх землею може розпоряджатися, коли заманеться і як вважає за потрібне!

Не полегшало, коли за Брест-Литовським мирним договором[20] села опинилися під владою німців. На деякий час.

А потім колонії захлюпнув хаос громадянської війни і свавілля численних розбійних зграй, що паслися по колись заможним дворам нащадків переселенців. Хоч живими залишили. Не повирізали, як в інших селах.

Більшовики трохи згодом знову встановили свою владу. І почалося. Всі церковні структури було зруйновано. Ні в одній церкві не проводились богослужіння. Як католики, так і лютерани втратили місця, де б вони могли збиратися разом. Тих пасторів, що залишилися в живих і не встигли покинути країну, було заарештовано. За прояви належності до будь-якої конфесії можна було отримати строк в таборах суворого режиму.

Німці-колоністи вбачали єдиний вихід з такої скрути: тікати з країни!

Тож хвиля емігрантів ставала дедалі потужнішою.

Рання весна розходилася рясним дощем. Від струменів, які навкіс періщили у вікно, на підвіконні утворилася калюжа, що поступово підкрадалася до краю, аби перелитися на підлогу.

В інший час або Фріда або її свекруха навипередки підбігли б до вікна з ганчіркою. Та не сьогодні. Сьогодні вони обидві старанно складали речі до величезних лантухів. Фріда часто-густо сідала відпочити.

В кімнаті крім жінок товкся тільки дворічний Франц. Хлопцю такий гармидер був навіть до вподоби. Він залюбки залазив на височенькі мішки, аби сковзати з них на підлогу.

Рипнули двері. В кімнату зайшов Вольдемар. Мовчки стягнув дощовика, що вода з нього аж струменіла. Мовчки повісив його на цвях біля дверей.

Мовчав.

Вольдемар працював в колгоспі чабаном. Грошей, що їх він отримував на трудодні, ледве вистачало на найнеобхідніше. В колгоспі працювала й мати. А жінка, Фріда, не працювала поки що лише тому, що одного за одним народжувала дітей.

От і тепер вона була при надії,