Заїр - Пауло Коельо
Я помічаю, що процес написання першої книжки повторюється щоразу: я прокидаюся о дев’ятій годині ранку, з наміром сісти за комп’ютер відразу після того, як вип’ю каву; читаю газети, йду прогулятися, заходжу до найближчого бару, щоб погомоніти з людьми, повертаюся додому, дивлюся на комп’ютер, згадую про те, що треба зателефонувати кільком людям, дивлюся на комп’ютер, але вже час обідати, я їм, думаючи, що мав би сісти за комп’ютер ще об одинадцятій ранку, але зараз мені треба трохи поспати, і я прокидаюся о п’ятій годині дня, нарешті вмикаю комп’ютер, хочу перевірити електронну пошту й відкриваю, що мій зв’язок із Інтернетом порушено, отже, мені треба вийти з дому й пройти десять хвилин туди, де я зможу вийти в Інтернет, але, щоб очистити свою совість і стерти з неї відчуття провини, чи не варт мені спершу все ж таки сісти за комп’ютер і попрацювати над книжкою бодай півгодини?
Я починаю з обов’язку – але несподівано робота мене захоплює, і я вже не зупиняюся. Служниця кличе мене вечеряти, я прошу, щоб вона не відволікала мене від діла, через годину вона знову мене кличе, я голодний, проте хочу написати ще бодай один рядок, одну фразу, одну сторінку. Коли я сідаю за стіл, страва вже захолола, швидко вечеряю й повертаюся до комп’ютера – але тепер я вже не контролюю своїх кроків, я проник у саму глибінь острова, щось штовхає мене по його стежках, я зустрічаюся з речами, про які ніколи не думав і не мріяв. П’ю каву, випиваю ще одну філіжанку й о другій годині ночі нарешті перестаю писати, бо очі мені вже злипаються.
Лягаю в ліжко, ще з годину обмірковую й занотовую те, що завтра напишу в наступному розділі, хоч ці нотатки ніколи не стають мені в пригоді, вони допомагають мені лише спорожнити мозок перед тим як прийде сон. Обіцяю собі, що завтра почну працювати не пізніше одинадцятої ранку. Але наступного дня все повторюється: прогулянка, розмови, обід, пообідній сон, почуття провини, роздратування з приводу порушення зв’язку з Інтернетом, спроба витиснути з себе першу сторінку й таке інше.
Я й не помічаю, як минають два, три, чотири, одинадцять тижнів, знаю, що я близький до фіналу, мене опановує відчуття порожнечі, притаманне людині, яка щойно перевела у слова те, що повинна була зберігати тільки для себе. Мені залишається написати останню фразу – і я її пишу.
Коли я раніше читав у біографіях письменників: «Книжка пишеться сама, письменник лише переносить її на папір», я думав, що письменники так кажуть із метою прикрасити свій фах. Але сьогодні мені відомо, що це щира правда, ніхто не знає, чому течія винесла його саме до цього острова, а не до того, до якого він сподівався допливти. Потім я починаю нещадно редагувати та скорочувати свій текст, а коли мені вкрай набридає читати одні й ті самі слова, надсилаю рукопис у видавництво, щоб там іще раз відредагували його й опублікували.
І на мій превеликий подив, інші люди шукали цей самий острів і знайшли його в моїй книжці. Вони розповідають про неї одне одному, протягуючи таємничий ланцюг і те, що письменник вважав своїм особистим надбанням, перетворюється на місток, на корабель, завдяки яким душі мандрують і зустрічаються одна з одною.
Відтепер я вже не людина, що заблукала посеред розбурханого моря. Через своїх читачів я зустрічаюся із самим собою, я спроможний зрозуміти те, що написав, лише тоді, коли й інші це зрозуміють – ніяк не раніше. У рідкісні хвилини, як та, що скоро настане, мені щастить подивитися бодай одному з таких людей у вічі й зрозуміти, що моя душа не самотня.
У призначений час я почав ставити автографи на своїх книжках. Я обмінююся з цими людьми лише одним швидким поглядом, але між нами щоразу виникає відчуття співучасті, радісного взаєморозуміння, глибокої поваги. Потиски рук, іноді навіть листи або письмові відгуки. Через півтори години я прошу дати мені кілька хвилин перепочинку, ніхто не протестує, мій видавець (як уже стало традицією в ті дні, коли я роздаю автографи) розпоряджається принести по келиху шампанського на кожного, хто стоїть у черзі (я домагався, щоб цю традицію запровадили й у інших країнах, але мені завжди відповідали, що французьке шампанське надто дороге й погоджувалися частувати любителів автографів лише мінеральною водою, що, зрештою, також є виявом поваги).
Я повертаюся за стіл. Минають іще дві години, а я всупереч сподіванням тих, котрі спостерігають за церемонією, зовсім не стомився – навпаки, я сповнений енергії і міг би робити цю справу і протягом ночі. Але книгарня вже зачинила двері, черга закінчується, всередині залишилося лише людей сорок, які перетворюються на тридцять, двадцять, одинадцять, п’ять, чотири, три, два… і зненацька я зустрічаюся очима з тим, хто переді мною стоїть.
– Я чекав до самого кінця. Хотів підійти до вас останнім, бо маю доручення.
Я не знаю, що йому сказати. Дивлюся вбік, де вже чекають мене видавці, представники торговельної фірми та книгарі. Вони весело розмовляють – незабаром ми підемо вечеряти, пити, ділитися враженнями від сьогоднішнього дня, розповідати про цікаві події, що відбулися, поки я роздавав автографи.
Я ніколи не бачив його раніше, але знаю, хто він такий. Беру книжку з його руки й надписую:
«Михаїлові – зі щирою приязню».
Я не кажу нічого. Я не хочу втратити його – а кожне слово, кожна фраза, кожен необережний рух може призвести до того, що він піде й більш
