Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

встиг я вийти з карети, як вона мовила воротареві: «Цьому панові потрібна кімната». «До ваших послуг», – сухо додала вона, звертаючись до мене, і зробила реверанс. Більше я ніколи не бачив пані Розу.

‹Життя сестри Шатобріана, по чоловікові пані де Фарсі, у Парижі; служба Шатобріана в Наваррському полку, розквартированому в Камбре; смерть Шатобріанового батька; узявши відпустку в полку, Шатобріан знову їде в Париж, де брат сподівається допомогти його придворній кар’єрі; відрекомендований у Версалі королю Людовіку XVI, Шатобріан бере участь у королівському полюванні; знайомство з філософом Делілем де Салем›

12
Літератори. – Портрети
Париж, червень 1821 року

За два роки, що відокремлюють час, коли я оселився в Парижі, від відкриття Генеральних Штатів, коло моїх знайомств розширилось. Я знав напам’ять елегії шевальє де Парні і пам’ятаю їх дотепер. Я написав йому, просячи дозволу побачити поета, якого з насолодою читаю; він прислав чемну відповідь: я вирушив до нього на вулицю Клері.

Переді мною постала людина ще нестара, чудово вихована, висока, сухорлява, з обличчям, побитим віспою. Він віддав мені візит; я познайомив його із сестрами. Він не полюбляв суспільство і незабаром був з нього вигнаний з міркувань політичних. На час нашого знайомства він належав до прихильників старого ладу. Я ніколи не зустрічав автора, більш схожого на свої твори: він був поет і креол, усе, що йому було потрібно, – це південне небо, джерело, пальма і жінка. Він уникав галасу, хотів пройти по життю непомітно, всім жертвував на догоду своїм лінощам, і, якби втіхи його не торкали іноді струн його ліри, він так би і жив у невідомості:

Хай наші дні течуть, як перше, потай, Приховані в Ерота під крилом, — Струмочок мов, що ледве-ледь дзюркоче По ложу рівному серед квіток: Сховатись прагне він у холодок, А на рівнину вибігти не хоче [15].

Саме це невміння відмовитися від неробства перетворило шевальє де Парні із запеклого аристократа в нікчемного революціонера, що напосідався на гнану релігію, таврував знищуваних священиків, купував свій спокій будь-якою ціною і змушував музу, яка оспівувала Елеонору, говорити мовою тих місць, куди Каміль Демулен ходив купувати собі коханок.

Автор «Історії італійської літератури», який услід за Шамфором втерся в лави революціонерів, доводився нам родичем, бо всі бретонці один одному рідня. Женґене прославився у світі завдяки не позбавленій витонченості поемці «Сповідь Зюльме», що дала йому жалюгідне місце у відомстві пана де Неккера, після чого не забарився набазграти поему на вступ свого добродійника на посаду контролера фінансів. Хтось – не пам’ятаю, хто саме, – заперечував право Женґене на предмет його гордості, «Сповідь Зюльме»; але ця п’єса справді належить його перу.

Реннський поет добре знався на музиці і писав романси. Примазавшись до якої-небудь знаменитості, він на наших очах перетворювався із смиренника у фанабера. Перед скликанням Генеральних Штатів він за дорученням Шамфора пописував газетні статейки і промови для клубів: він став чванливий. Напередодні першого свята Федерації він говорив: «Яке прекрасне свято свят! Щоб яскравіше його освітити, добре б спалити з кожного боку вівтаря по аристократу». Не його першого осяяла ця ідея: задовго до нього учасник Ліги Луї Дорлеан написав у своєму «Бенкеті графа Аретського», що «непогано б у ніч на Івана замість оберемка хмизу підкинути у вогнище протестантських пасторів, а Генріха IV втопити в бочці, як кошеня».

Женґене знав заздалегідь про вбивства, що їх замишляли революціонери. Пані Женґене попередила моїх сестер і дружину про те, що в Кармелітському монастирі ось-ось почнеться різанина: вона прихистила їх у завулку Ферру, неподалік од місця, де незабаром пролилася кров.

Після Терору Женґене став чи не першою людиною у Франції по лінії народної освіти; ось тоді він і почав виспівувати в «Синьому циферблаті» «Дерево свободи» на мотив: «Я посадив його, злеліяв». Його визнали майже схибленим від філософії й відправили послом до одного з тих монархів, яких у цей час позбавляли корони. У донесенні з Турина він повідомляв пана де Талейрана, що «переміг забобони», – наполіг, щоб його дружину приймали при дворі в сукні до колін. Переходячи від посередності до пихатості, від пихатості до дурості і від дурості до сміхотворності, він закінчив свої дні поважним літературним критиком і, що найкраще – автором незалежних статей у «Декад»; природа повернула його на місце, з якого суспільство його так невчасно відкликало. Знання його поверхові, проза важка, вірші правильні і часом приємні.

У Женґене був друг – поет Лебрен. Женґене протегував Лебрену, як людина обдарована, що знає світ, протегує простодушному генію; Лебрен, у свою чергу, освітлював променями своєї слави велич Женґене. Що могло бути забавніше, аніж ці двоє приятелів, що з ніжної прихильності робили один одному послуги, які можуть робити люди, талановиті в різних царинах.

Лебрен був просто фальшивий пан де л’Емпірей; запал його насправді виявлявся холодним, пристрасті – крижаними. За Парнас йому правила кімната в мансарді на вулиці Монмартр, де тільки й було що книжки, звалені абияк на підлозі, брезентове похідне ліжко, завішене двома брудними рушниками, що теліпалися на іржавому металевому карнизі, та розбитий глечик для води біля продавленого солом’яного крісла. Не те щоб Лебрен жив у злиднях, але він був скупий і знався з жінками легкої поведінки.

На античній вечері у пана де Водрея він удавав Піндара. У його ліричних віршах трапляються строфи енергійні, як в оді кораблю «Месник», і витончені, як в оді «Околицям Парижа». Елегії його йдуть від розуму, рідко від душі; оригінальність його надумана, а не природна; його творіння – плоди копіткої праці; він що є сили силкується перекрутити значення слів і з’єднати їх якнайнеприродніше. Справжнє покликання Лебрена полягало в складанні віршів сатиричних; його послання про «гарний і поганий жарт» мало заслужену популярність. Деякі з його епіграм можна поставити в один ряд з епіграмами Жан-Батиста Руссо; мішенню, що надихала його більше за інших, був Лагарп. Треба віддати Лебрену належне і в іншому: він зберіг незалежність думок і залишив написані кров’ю серця вірші проти гонителя наших свобод.

Але найбільш жовчним серед літераторів, яких я узнав на той час у Парижі, був, безперечно, Шамфор; страждаючи на ту саму недугу, що породила якобінців, він не міг пробачити людству свого незаконного походження. Він обманював довіру родин, що його приймали; цинічність свого язика він видавав за непристойність придворних звичаїв. Він звичайно ж був мастак на дотепи і мав талант, але подібні дотепність і талант не залишаються в пам’яті