Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— От і добре.
— Але тепер, малюк, все те урвалось. Я більше не роблю операцій, і настрій у мене прегидкий. Це жахлива війна, малюк. Ви вже мені повірте. А тепер можете потішити мене. Ви привезли платівки?
— Привіз.
Вони лежали у моєму рюкзаку, в коробці, загорнутій у папір. Я був надто стомлений і не міг їх дістати.
— А у вас хіба не добрий настрій, малюк?
— Препаскудний.
— Це не війна, а просто жах, — сказав Рінальді.— Ну що ж. Зараз ми з вами уп’ємося й повеселішаєм. І розвіємо попіл за вітром. Отоді нам буде добре.
— Я хворів на жовтяницю, — сказав я, — і мені не можна упиватися.
— Боже мій, малюк, який ви повернулися до мене! Поважний, з хворою печінкою. Кажу ж вам, ця війна — просто казна-що. І на біса ми її розв'язали?
— Ми таки вип'ємо. Я не хочу впиватися, але випити ми вип'ємо.
Рінальді пішов у другий кінець кімнати до вмивальника й повернувся з двома склянками та пляшкою коньяку.
— Це австрійський коньяк, — сказав він. — Сім зірочок. Єдине, що здобуто на Сан-Габрієле.
— Ви були там?
— Ні. Я ніде не був. Я весь час був тут і робив операції. Погляньте, малюк, це ще ваша склянка, з якою ви чистили, зуби. Я зберігав її, щоб вона нагадувала мені про вас.
— Щоб вона нагадувала вам чистити зуби.
— Ні. Я маю свою. Я зберігав її, щоб вона нагадувала мені, як ви вранці намагалися вичистити із своїх зубів дух «Вілла-Росса», і лаялись, і ковтали аспірин, і проклинали повій. Щоразу, як я бачу цю склянку, я згадую, як ви намагались відчистити своє сумління зубною щіткою. — Він підійшов до ліжка. — Ану поцілуйте мене разочок і скажіть, що ви не стали поважний.
— Не буду я вас цілувати. Ви мавпа.
— Знаю, знаю, ви добропорядний взірцевий англосаксик. Я знаю, вас завжди мучить каяття. Ну що ж, почекаємо, доки наш англосаксик знову почне відчищатися від розпусти своєю зубною щіткою.
— Налийте мені коньяку.
Ми торкцулися склянками й випили. Рінальді засміявся.
— Ось я впою вас до нестями, а тоді виріжу вам печінку, вправлю на її місце добру італійську печінку і знову зроблю вас людиною.
Я простяг склянку, щоб він налив мені ще. Надворі вже споночіло. Тримаючи склянку в руці, я підійшов до вікна і відчинив його. Дощ припинився. Проти ночі похолодніло, і між дерев стояв туман.
— Не виливайте коньяк за вікно, — сказав Рінальді.— Якщо не можете пити, віддайте мені.
— Ідіть ви… — сказав я.
Я був радий, що знову бачу Рінальді. Два роки він допікав мене, і мені завжди це подобалось. Ми добре розуміли один одного.
— Ви що, одружилися? — спитав він з ліжка. Я стояв біля вікна, прихилившись до стіни.
— Ні… ще.
— Закохані?
— Так.
— В оту англійку?
— Так.
— Бідолашний малюк. Вона добра до вас?
— Ну, звісно.
— Я хотів спитати — чи добра вона в ділі?
— Замовкніть.
— Замовкну. Ось побачите, який я винятково делікатний. А вона вміє…
— Ріні,—сказав я. — Прошу вас, замовкніть. Якщо хочете бути моїм другом, замовкніть.
— Мені не треба хотіти бути вашйм другом. Я є ваш друг.
— Тоді замовкніть.
— Гаразд.
Я підійшов до ліжка й сів поруч Рінальді. Він тримав у руці свою склянку й дивився в підлогу.
— Ви розумієте, Ріні?
— Ще б пак. Скільки живу, я наражаюся на священні почуття. Але у вас майже ніколи їх не помічав. Що ж, певно, ви теж їх маєте. — Він дивився в підлогу.
— А ви ні?
— Ні.
— Ніяких?
— Ніяких.
— І я міг би говорити щось там таке про вашу матір і щось там про вашу сестру?
— І щось там про вашу сестру, — швидко мовив рінальді.
Ми обидва засміялися.
— Ото ще надлюдина, — сказав я.
— А може я ревную, — сказав Рінальді.
— Ні, неправда.
— Ви не так зрозуміли. Я мав на думці інше. У вас є жонаті друзі?
— Я змій. Змій пізнання.
— Ви все переплутали. То яблуко пізнання.
— Ні, змій. — Він трохи повеселів.
— Ви мені більше подобаєтесь, коли не вдаєтеся в такі високі матерії,— сказав я.
— Люблю я вас, малюк, — сказав він. — Ви придушуєте в мені великого італійського мислителя. Але я знаю багато такого, чого не можу висловити. Я знаю більше за вас.
— Еге ж, ваша правда.
Зате вам легше буде жити на світі. Хоч ви й завжди каєтесь, але жити вам буде легше.
— Не думаю.
— Так-так. Це точно. А я вже й тепер маю втіху, тільки коли працюю. — Він знов дивився в підлогу.
— Дарма, минеться.
— Ні, по-справжньому я люблю лише дві речі: одна шкодить моїй роботі, а другої нам дано всього півгодини чи п'ятнадцять хвилин. А то й менше.
— Часом куди менше.
— А може, я вдосконалився, малюк. Ви ж не знаєте. Але для мене існують тільки оці дві речі та ще моя робота.
— Прийде й інше.
— Ні. Ніколи ніщо не приходить. Усе, що в нас є, ми маємо від народження й нічого більше не навчаємось. Не набуваємо нічого нового. Ми з'являємось на світ уже довершені. Вам треба радіти, що ви не латинянин.
— Ніяких латинян узагалі немає. Усе це голе розумування. Ви надто пишаєтеся своїми вадами.
Рінальді підвів голову й замислився.
— Ну, то й годі, малюк. Я стомивсь від розумувань, — Він мав стомлений вигляд, ще коли зайшов до кімнати. — Скоро час вечеряти. Я радий, що ви повернулися. Ви мій найліпший друг і бойовий побратим.
— Коли бойові побратими вечеряють? — спитав я.
— Оце ж тепер. Випиймо ще по одній за вашу печінку.
— Ви мов той святий Павло.
— Помиляєтесь. Там вино і шлунок. Скуштуйте вина задля втіхи шлунка свого.
— Будь-чого, що у вас є в тій пляшці,— сказав я. — І задля чого хочете.
— За вашу дівчину, — мовив Рінальді й підніс склянку.
— Гаразд
— Я не скажу про неї жодної гидоти.
— Не силуйте себе.
Він вихилив коньяк.
— Я чистий душею, — сказав він. — Такий же, як і ви, малюк. І теж заведу собі англійку. Власне, то я перший познайомився з вашою дівчиною, але для мене вона трохи зависока… «А високу візьми за сестру», — промовив він.
— Яка незаймано-чиста душа, — сказав я.
— А що, ні? Недарма ж мене звуть Rinaldo Purissimo.
— Rinaldo Sporchissimo[116]
— А тепер, малюк, ходім вечеряти, поки ще я чистий душею.
Я умився, зачесався, і ми зійшли вниз. Рінальді був трохи п'яний. У їдальні виявилося, що не все ще готове до вечері.
— Піду принесу нашу пляшку, — сказав Рінальді й подався сходами нагору.