У череві дракона - Микола Данилович Руденко
Як мало ми про це думаємо!..
Далі йшли виписки із Боратинського. І власні слова Сергія — гордість за те, що він народився в буремний вік, котрий мусить завершити формування земної людини.
То й було велике прийняття природи, яке невластиве тільки низьким, темним душам. Низькі душі завжди шукають для себе дрібненького заспокоєння — навіть тоді, коли природа закликає прийняти її такою, якою вона є насправді. Без компромісів, без казенного оптимізму — суворо, гордо, діяльно!..
До своєї хати я наближалася так, ніби зараз має статися вибух. Я розуміла, що Сергій уже прочитав мої записи. Тепер він знає, що не я його рідна мати — мати його загинула під баштовим краном. Як він зустріне те, що я вважала найбільшою таємницею його і власного життя?..
Погляд мій упав на випадкову річ, і вона мимоволі зафіксувалася в пам’яті: стовпець під дерев’яними сінцями почав підгнивати. Ми живемо на піску, а він швидко переїдає дерево. Може, я звернула на це увагу лише тому, що мені страшно було глянути на двері? Ці двері треба зараз відчинити, — і я опинюся віч-на-віч із Сергієм. Мені було страшно, я нерішуче тупцювала біля порога.
Двері тим часом відчинилися. Спершу я побачила ноги, взуті в старі черевики — Сергій у них виходив похазяйнувати, — і поволі, дуже поволі погляд мій підвівся до його обличчя. Яким я сподівалася його побачити? І сама не знаю. А проте воно було зовсім не таким, яким, на мою думку, йому зараз належало бути. Ні болю, ні смутку я не помітила в обличчі Сергія. Воно було світле, спокійне, трохи усміхнене. Відчинив двері, пропускаючи мене в хату, і тихо мовив:
— Ти стомилася, мамо. Зараз пообідаємо. Я борщу наварив.
Як я чекала цього слова: «Мамо!» Від нього залежало все. Або скаже, або не скаже. Все буде чемно, як і годиться, але слово випаде із його мови — те слово, без якого я вже не уявляла свого життя. Боялася також надмірної чемності, запобігливості — тобто всього неприродного, навмисного. Хотіла, щоб Сергій був таким, як завжди. Трохи ревниво поставилася до того, що він наварив борщу — а чи не навмисне? Потім подумала: так можна зіпсувати життя на дрібницях, у кожному кроці вбачатимеш те, чого й близько немає.
Вирішила йти навпрошки. Зібравшись з духом, запитала:
— Ну як, прочитав?..
Сергій підвів на мене ясні очі й трохи лукаво відповів:
— Звичайно.
Я помовчала. Мене насторожила ота лукавість у його погляді.
— І що? — нарешті спромоглась вимовити.
Сергій поворушив бровами, трохи подумав і сказав:
— Загалом згоден. Але подекуди ти надто обережна. Тут ширше мислити треба.
Мені здалося, що обривається серце й падає в якусь безодню.
— В чому обережна? — півголосом вигукнула я.
Обличчя Сергія було цілком серйозне, очі дивилися щиро, безхитрісно — в них зникла та лукава посмішка, якої зараз я не розуміла.
— Обережна, коли про гумус пишеш. За Вернадським це… Ну, словом, дзеркало Космосу. Живий екран, на якому розгортається космічне дійство.
Не знаю, як я в цю мить виглядала, мабуть, очі мої розширились від надмірного напруження нервів. Я була здивована й приголомшена: про що він говорить? Та хіба ж я про це в нього питаю?
— Сергію, — гірко промовила. — Тепер ти знаєш правду. Тітка Марина… Вона — твоя мати.
Сергій узяв мої руки, припав до них обличчям. Потім підвів голову, ніжно, з любов’ю заглянув у мої очі.
— Заспокойся, мамо. Я давно це знаю. Вона все розказала.
— Коли?..
Голос мій дрижав, якісь незрозумілі почуття заволоділи серцем. Мені хотілося і сміятись, і плакати. Все завирувало в моїй душі — і смуток, і радість, і надія. Те, чого я найбільше боялася, виявилося таким простим і природним, що мене тепер лякала сама ця простота.
— У Ніни. Але я знав це й раніше. Словом, догадувався… Вона дуже тебе любила… Ну, чого ти, мамо?
Я не могла утриматись — сльози потекли з моїх очей. Упала головою йому на груди, а він стояв посеред хати, боячись поворухнутись. Отак і прийшла розв’язка! І всі мої страхи виявились марними. І нічого небезпечного в цій простоті не було. Я так довго себе лякала, що й тіні на його обличчі тепер боюся. Та це минеться, бо в душу мою поволі входив спокій.
Вже за обідом Сергій запитав про свої зошити. Я висловила те, що вже відомо читачеві. Сергій слухав заклопотано, але без тієї гіркоти, яка властива моїм переживанням. Це добре, що в нього міцні нерви. А я… Я — тільки слабенька жінка. І нехай пробачить мені читач, якщо подекуди помітить у моїх записах щось болюче.
— Що ж ти збираєшся робити? — запитала в нього. — На роботу підеш?..
— Туди не піду, — твердо відповів Сергій.
— Так, поспішати не варто. Відпочинь трохи.
Уперше за чотири місяці заснула глибоким сном. Чомусь наснилися виноградні дерева, про які розповідав дядько Сашко. Не лози, а саме дерева. Так він бачив майбутню землю. Біля дерев поралися прекрасні люди, яких я ніколи не зустрічала на землі. То були променеві істоти, вони вільно плавали в повітрі, ніби для них не існувало тяжіння. І серед цих людей був Сергій. Він покликав мене й запитав:
