Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Я ступав по вологій жорстві під’їзної алеї, дивлячись проміж дерев на віллу. Вікна були зачинені, але двері стояли навстіж. Я зайшов і застав майора за столом у голій кімнаті, де на стінах висіли тільки карти й віддруковані на машинці аркушики.
— З приїздом, — мовив він. — Ну, як ви? — Здавалося, він постарів і неначе всох.
— Добре, — відповів я. — А як тут у вас?
— Усе вже позаду, — сказав він. — Скиньте свої в’юки та сідайте.
Я поклав рюкзак і сумки, на підлогу, а кашкет примостив на рюкзаку. Тоді приніс від стіни ще один стілець і сів біля столу.
— Погане було літо, — сказав майор. — Ви цілком одужали?
— Так.
— А відзнаки отримали?
— Так. Усе як годиться. Дякую.
— Ану покажіть.
Я розгорнув плащ на грудях, щоб йому видно було дві стрічки.
— А самих медалей вам не дали?
— Ні. Тільки посвідки.
— Медалі надійдуть згодом. На це потрібен час.
— До якого діла ви мене приставите?
— Машини всі у від'їзді. Шість на півночі, у Капоретто. Ви бували в Капоретто?
— Так, — відповів я. Я пригадав собі невелике біле містечко в долині. Чистеньке таке містечко, із дзвіницею і гарним фонтаном на площі.
— То вони обслуговують тамтешній порт. Тепер багато хворих. Бої вже скінчилися.
— А решта де?
— Дві в горах, а чотири й досі на Баїнзіцці. Інші два підрозділи на Карсо, при Третій армії.
— До чого ж братися мені?
— Коли хочете, можете поїхати й перебрати на себе ті чотири машини, що на Баїнзіцці. Джіно там уже давно не має перепочинку. Ви ж не бачили, що там діялось, ні?
— Ні.
— Страшне. Ми втратили три машйни.
— Я чув.
— Еге ж, Рінальді вам писав.
— А де Рінальді?
— Тут, у госпіталі. Ціле літо й осінь світу не бачив за роботою.
— Уявляю собі.
— Дуже погано було, — сказав майор. — Ви навіть уявити собі не можете, як погано. Я не раз думав, як вам пощастило, що вас поранило ще тоді.
— Я знаю.
— А на той рік буде ще гірше, — сказав майор. — Можливо, вони підуть у наступ і тепер. Кажуть, що й таке може бути, але я не вірю. Надто пізно. Ви бачили річку?
— Так, вода вже піднялася.
— Я не вірю, щоб вони пішли в наступ тепер, коли почались дощі. Скоро випаде сніг. Ну, а як там ваші земляки? Чи з’являться тут ще американці, крім вас?
— Вони готують десятимільйонне військо.
— Добре, якби й нам щось із нього перепало. Та французи загарбають усе собі. До нас сюди нічого не дійде. Ну гаразд. Ви переночуєте тут, а завтра вранці виїдете малою машиною і зміните Джіно. Я пошлю з вами когось, хто знає дорогу. Джіно вам усе там розкаже. Гармати ще помалу гупають, та загалом усе вже завмерло. Вам не завадить побачити Баїнзіццу.
— Дуже радий туди поїхати. І дуже радий, що я знову з вами, синьйоре майор.
Він усміхнувся.
— Мені приємно це чути. Я страшенно стомивсь від цієї війни. Якби я десь поїхав, то навряд чи повернувся б.
— Так погано?
— Еге ж. Так погано, що далі нікуди. Ну, йдіть опорядіться з дороги й шукайте свого друга Рінальді.
Я вийшов і поніс свою поклажу нагору сходами. Рінальді в кімнаті не було, та всі його речі лежали на місці. Я сів на ліжко, розмотав обмотки і зняв черевик з правої ноги. Тоді відхилився й ліг на спину. Я стомився, і права нога боліла. Мені подумалось, що безглуздо лежати на ліжку в одному черевику, отож я сів, розшнурував другий, скинув його на підлогу й знову простягся на укривалі. Вікно було зачинене, і в кімнаті важко дихалось, але я вже просто не мав сили встати й відчинити його. Я побачив, що всі мої речі складено в одному кутку. Надворі смеркало. Я лежав на ліжку, думав про Кетрін і чекав Рінальді. Спершу я вирішив не думати про Кетрін, хіба що тільки ввечері, лягаючи спати, але я дуже стомився, не мав чого робити, тож лежав і думав про неї. Я думав про неї, коли до кімнати зайшов Рінальді. Він зовсім не змінився. Можливо, тільки трохи схуд.
— А, малюк, — сказав він. Я сів на ліжку. Він підійшов, сів поруч і обняв мене. — Наш любий друзяка малюк. — Він ляснув мене по спині, і я схопив його за руки. — Друзяка малюк, — сказав він. — Ану покажіть мені своє коліно.
— Доведеться скинути штани.
— Скидайте, скидайте, малюк. Тут чужих нема. Я хочу подивитись на їхню роботу.
Я встав, стягнув бриджі і зсунув з коліна еластичний бинт. Рінальді сів долі й почав обережно згинати й розгинати мені ногу. Він провів пучками по шраму, тоді поклав обидва великі пальці на колінну чашечку, а рештою пальців легенько погойдав мені ногу.
— Оце і вся ваша рухливість?
— Еге.
— Це злочин, що вас послали назад на фронт. Вони мали розрухати суглоб до кінця.
— Тепер куди краще, ніж раніш. Нога була мов дошка.
Рінальді знов узявся до мого коліна. Я дивився на його руки.
То були гарні руки хірурга. Я поглянув на його потилицю, на лискуче волосся з рівним проділом. Він зігнув мені ногу надто сильно.
— Ой-ой! — сказав я.
— Вам треба було ще і ще механічних процедур, — сказав Рінальді.
— Тепер уже куди краще.
— Бачу, малюк. Я розуміюсь на цьому, більше за вас. — Він підвівся й сів на ліжко. — Ну, а саме коліно полагоджено добре. — Він покінчив з моїм коліном. — А тепер розказуйте про все інше.
— Нема чого розказувати, — мовив я. — Жив цілком праведним життям.
— Так говорите, наче ви жонатий чоловік, — сказав він. — Що таке з вами?
— Нічого, — відказав я. — А з вами що таке?
— Ця війна збавляє мені життя, — сказав Рінальді.— Я просто геть прибитий. — Він поклав руки на коліно.
— Аж он як, — мовив я.
— А що таке? Чи я вже не можу мати людських почуттів?
— Ні. Я бачу, у вас тут було весело. Розкажіть.
— Ціле літо і осінь я роблю операції. Працюю не розгинаючись. Працюю за всіх. Усі складні операції полишають на мене. Бог свідок, малюк, я скоро стану чудовим хірургом.
— Оце вже краще звучить.
— Я зовсім не думаю. Атож, бог свідок, я не думаю — я
