Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
3
Чоловік мислить, а диявол рядить. Ми мали вінчатися в капличці Святої Анни, що стояла на майданчику відразу за книгарнею. Запрошення було розіслано, за бенкет домовлено, квіти куплено і машину, що мала привезти наречену до дверей церкви, винайнято. Я щодня казала сама собі, що почуваюся піднесено і що нарешті буду щасливою. Я чудово пам’ятаю ту березневу п’ятницю, рівно місяць до вінчання, коли зосталася в книгарні сама, бо Хуан подався до Тіани [137], щоб доставити замовлення важливому покупцеві. Я почула дзеленчання надверного дзвіночка, підвела очі й побачила його. Він майже не змінився.
Давид Мартін був одним із тих чоловіків, які не старіють, хіба що лише всередині. Будь-хто пожартував би, що він, либонь, уклав угоду з дияволом. Будь-хто, окрім мене. Я ж бо знала, що фантасмагорії його душі переконали Давида, ніби так воно і є, хоча диявол його був вигаданим персонажем, який мешкав у закутку його хворої уяви під іменем Андреаса Кореллі, паризького видавця, і персонажем таким лиховісним, що, здавалося, вийшов із-під Мартінового пера. Давид узяв собі в голову, буцімто Кореллі замовив йому написати прокляту книжку, засадничий текст для нової релігії, що мала ґрунтуватися на фанатизмі, ненависті й убивстві. Ця книжка мала вкинути весь світ у полум’я, найбільше в історії. Він носився з цим та іншими своїми мареннями і свято вірив, що літературний чорт переслідує його, бо Давид не зрадив свого генія і останньої миті знищив черговий «Malleus Maleficarum» [138], обдуривши таким чином сатану і зламавши їхній договір. Мабуть, тому, що світосяйна доброта його нестерпної учениці допомогла йому побачити світло й усвідомити помилковість свого попереднього наміру. Сама не розумію, як могла я, славетна Ізабелла, яка не вірила ні в що, навіть у лотерею, плекати надію, що пахощів моєї чарівливої юності та якогось проміжку часу, протягом якого Давид не дихатиме важким повітрям Барселони (де, до того всього, його розшукувала поліція), буде досить, щоб вилікувати його від божевілля. Щойно він поглянув мені в очі, я вже знала, що ті чотири роки, протягом яких він волочився бозна-якими світами, не вилікували його ні на крихту. Коли він всміхнувся до мене і сказав, що скучав за мною, щось у моїй душі надірвалося, я заридала й узялася клясти свою недолю. Він погладив мене по щоці, і я зрозуміла, що досі кохаю свого Доріана Ґрея, свого улюбленого безумця і єдиного чоловіка, якому я завжди дозволяла в своїх мріях робити зі мною все, що завгодно.
Я не пригадую слів, які ми тоді промовляли. Та мить досі розмита в моїй пам’яті. Здається, усе, що я вибудовувала у своїй голові протягом тих років, поки його не було, зруйнувалося за п’ять секунд, і коли я нарешті видобулася з-під лавини слів, що нічого не значили, то спромоглася лише черкнути Хуанові записку, яку лишила біля касового апарата:
Я мушу йти. Вибач, коханий.
Ізабелла
Я знала, що поліція досі розшукує Давида, тому що не минало й місяця, щоб у книгарні не з’являвся котрийсь представник правоохоронних органів, аби поцікавитися, чи немає в нас ніяких новин про втікача. Я покинула книгарню з Давидом попід руку й ледве не силоміць потягнула його на Північний вокзал. Він, здавалося, був у захопленні від свого повернення до Барселони й дивився на все з сумішшю ностальгії смертельно хворого й наївності дитини. Я ж була ледь жива зі страху й думала тільки про, де б його заховати. Я запитала Давида, чи немає якогось місця, де його б ніхто не знайшов і де нікому б не спало на думку його шукати.
– У Залі Ста [139], в барселонській мерії, – відказав він.
– Я серйозно, Давиде.
Я завжди була винахідливою жінкою, а того дня мене осяяло однією з моїх найвидатніших ідей. Давид якось розповідав мені, що його колишній наставник і друг, дон Педро Відаль, володів будинком на морському узбережжі у віддаленому куточку Коста-Браво, який називався С’Аґаро. У свій час ця вілла правила за таке собі любовне гніздечко, до таких місць каталонські багатії приводили коханок, повій та інших кандидаток на короткочасну любов, щоб загасити свій пал високородного кавальєро й не заплямувати непорочності шлюбних зв’язків.
Відаль, що мав у місті чимало зручніших помешкань, завжди пропонував Давидові свою оселю на березі моря для будь-яких потреб, тому що він сам та його кузени використовували її лише влітку, та й то лише протягом кількох тижнів. Ключ завжди був захований за каменем біля входу. Розплатившись грошима, які взяла з каси книгарні, я купила два квитки до Жирони, а звідти ще два до Сан-Фаліу-да-Ґішулс, містечка, яке лежало за два кілометри від затоки Сан-Поль із півостровом С’Аґаро. Давид не опирався. Дорогою він схилив голову мені на плече й заснув.
– Я не спав цілу вічність, – сказав він.
Без жодних пожитків ми прибули на місце, коли вже стемніло. Я поклала за краще не брати котроїсь із тих чортопхайок, що стояли перед вокзалом, і, користуючись покровом ночі, подолати шлях до вілли пішки. Ключ був на місці. Будинок стояв замкненим кілька років. Я порозчиняла навстіж усі вікна і лишила їх так, доки вранішня зоря не почервонила море під стрімкою кручею. Давид цілу ніч спав, наче дитина, а коли сонце торкнулося його обличчя, розплющив очі, підвівся й підійшов до мене. Він міцно обійняв мене, а коли я запитала, чому він повернувся, Давид відповів, що повернувся, бо зрозумів, що кохає мене.
– Ти не маєш права мене кохати, – відказала я йому.
Після багатьох років спокою в мені знову прокинулася Везувія, що завжди дрімала всередині. Я стала кричати на Давида, виливаючи на нього всю свою злість, увесь свій смуток і своє жадання, з якими він мене покинув. Я сказала, що знайомство з ним – це найгірше, що сталося в моєму житті, сказала, що ненавиджу його, що не хочу більше ніколи його бачити, нехай лишається назавжди в цьому будинку й
