Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А де ти будеш?
— Не знаю ще. Але десь у найліпшому місці. Я про все те подбаю.
На якийсь час ми затихли й сиділи мовчки. Кетрін сиділа на ліжку, і я дивився на неї, але ми не дотикались одне до одного. Нас раптом щось роз’єднало, як ото буває, коли до кімнати заходить хтось чужий і людям стає ніяково. Вона простягла руку й узяла мою.
— Ти не сердишся на мене, любий?
— Ні.
— І не почуваєш себе так, ніби тебе заманили у пастку?
— Можливо, трохи. Але не ти.
— Я й не мала на думці себе. Не вигадуй дурниць. Я хотіла сказати взагалі у пастку.
— Біологія — то така річ, що завжди почуваєшся наче в пастці.
Вона враз віддалилася від мене, хоча не зрушила з місця й не забрала руки.
— Завжди… Страшне слово.
— Пробач.
— Ет, чого там. Але розумієш, у мене ніколи не було дитини, і я навіть нікого ніколи не кохала. Я так старалася бути такою, як ти хотів, а тепер ти кажеш «завжди»!
— Я ладен відтяти собі язика, — мовив я.
— Ой любий! — Вона повернулася звідти, де перебувала перед цим. — Не зважай ти на мене. — Тепер ми знов були разом, і ота ніяковість минула. — Ми ж з тобою одна душа, і нам просто не можна отак ловити одне одного на слові.
— То й не будемо.
— А скільки людей таке роблять. Кохають одне одного, а проте чіпляються до якогось слова, сваряться, а тоді раптом відчувають, що вони вже не одна душа.
— Ми не будемо сваритись.
— Нам не можна сваритись. Бо нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей. Якщо між нами щось западе — нам кінець, вони здолають нас.
— Не здолають, — сказав я. — Он яка ти в мене хоробра. А хоробрим нічого не діється.
— Але ж і вони вмирають.
— Тільки раз.
— Не знаю. Хто це сказав?
— Що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго лиш одна?
— Так. Хто це сказав?
— Не знаю.
— Мабуть, він сам був боягуз, — сказала вона. — Він добре знав боягузів, а хоробрих зовсім не знав. Хоробра людина, якщо вона розумна, переживе, може, й дві тисячі смертей. Просто вона про них не говорить.
— Не знаю. Важко зазирнути в душу хоробрій людині.
— Авжеж. Тим-то вона й хоробра,
— Ти так добре на цьому знаєшся.
— Твоя правда, любий. Так воно і є.
— І сама хоробра.
— Ні,—сказала вона. — Але хотіла б бути хороброю.
— Я теж не хоробрий, — сказав я. — Добре знаю, чого я вартий. Мав час дізнатися. Я наче той гравець, який вибиває двісті тридцять і знає, що це його межа.
— А що то за гравець, який вибиває двісті тридцять? Здається, страх як багато.
Зовсім ні. Дуже пересічний бейсболіст, що грає в нападі.
— Але ж таки в нападі,— підкусила вона мене.
— Мабуть, ми одне одного варті,— сказав я. — Але все-таки ти хоробра.
— Ні. Та сподіваюсь, що буду хоробра.
— Ми обоє хоробрі,— сказав я. — Я страшенно хоробрий під чаркою.
— Ми з тобою великі люди, — сказала Кетрін. Тоді пішла до шафи й принесла мені коньяк і склянку. — Випий, любий. Ти сьогодні такий хороший.
— Та наче й не хочеться.
— Дарма, випий.
— Ну гаразд. — Я налив чайну склянку на третину й вихилив одним духом.
— Чудово, — сказала вона. — Я знаю, коньяк п’ють герої. Але не треба надмірностей.
— Де ми житимем після війни?
— Мабуть, у богадільні,— відказала вона. — Перші три роки я, мов дитина, чекала, що війна скінчиться на різдво. А тепер загадую хіба що на той час, коли наш син стане адміралом,
— А може, він буде генералом.
— Якщо це столітня війна, він матиме час вислужитись і на флоті, і в армії.
— А ти не хочеш випити?
— Ні. Тебе, любий, вино завжди веселить, а в мене, від нього тільки в голові паморочиться.
— Ти ніколи не пила коньяку?
— Ні, любий. Я в тебе старомодна дружина.
Я підняв з підлоги пляшку й налив собі ще.
— Піду я, мабуть, погляну, як там твої співвітчизники, — сказала Кетрін. — А ти, поки мене не буде, можеш почитати газети.
— Тобі конче треба йти?
— Як не тепер, то потім.
— Ну гаразд. Іди тепер.
— Я скоро повернуся.
— А я тим часом дочитаю газети, — сказав я.
РОЗДІЛ XXII
Тієї ночі похолодніло, а зранку пішов дощ. Коли я повертався з Головного госпіталю, дощ усе лив, і я змок до рубця. У моїй палаті нагорі я чув, як та злива періщила об балкон, а пориви вітру кидали її в шибу скляних дверей.
Я перевдягнувся і випив коньяку, але він мав якийсь неприємний присмак. Уночі мене млоїло, а вранці після сніданку занудило.
— Жодного сумніву, — сказав наш госпітальний лікар. — Погляньте, міс, які в нього очні білки.
Міс Гейдж поглянула. Мені дали дзеркало, і я поглянув теж. Білки моїх очей були жовті — я захворів на жовтяницю. Два тижні я пролежав у ліжку. Через те ми й не поїхали разом у відпустку. Ми збирались поїхати в Палланцу, на озеро Маджоре. Там дуже гарно восени, коли жовкне листя. Можна ходити на прогулянку, а в озері ловити з берега форель. Поїхати туди було б краще, ніж у Стрезу, бо в Палланці не так багато людей. До Стрези надто легко дістатися з Мілана, і там завжди натрапиш на знайомих. У Палланці є мальовниче село, а весловим човном можна попливти на острови, де живуть рибалки, і на найбільшому з тих островів є ресторан. Та ми нікуди не поїхали.
Одного дня, коли я ще лежав із жовтяницею, міс Ван Кемпен зайшла до палати, розчинила дверцята шафи й побачила там порожні пляшки. Перед тим я попросив швейцара забрати з шафи чималу батарею пляшок, то, напевне, вона помітила, як він їх виносив, і піднялась нагору подивитися, чи нема ще. Там були здебільшого пляшки від вермуту, а також пляшки від марсали, від капрі, порожні бутлики від к’янті і декілька коньячних пляшок. Швейцар поніс великі пляшки, ті, в яких був вермут, та обплетені соломою бутлики від к'янті, а коньячні залишив на кінець. Саме їх, та ще одну пляшку у формі — ведмедя, в якій був кюммель, і знайшла міс Ван Кемпен. Той скляний ведмідь особливо розлютив її. Вона взяла пляшку в руки; ведмідь сидів на задніх лапах, задерши передні, в його скляній голові був корок, а всередині, на дні, кілька липких кристаликів. Я засміявся.
— Тут був кюммель, — сказав я. —