Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Мені не раз спадало на думку, що Давид Мартін був моїм першим справжнім другом у цьому житті після доньї Лорени. Він був майже вдвічі старший за мене, і часом здавалося, що перш ніж ми познайомилися, він прожив сотню життів, але, навіть коли він уникав мене або ми сварилися через якусь дурницю, я почувалася такою близькою до нього, що мимоволі розуміла: «Пекло їх створило й поєднало», – як іноді жартував Давид. Подібно до багатьох людей із доброю душею, він полюбляв ховатися в панцирі циніка й відлюдника, хоча, попри всі ті кпини, які мені діставалися від нього (не більше, ніж йому діставалося від мене, якщо бути чесною), і попри всі його старання це приховати, Давид завжди був зі мною терплячим і виявляв неабияку великодушність.
Давид Мартін навчив мене багато чого: компонувати фрази, дивитися на мову та все її приладдя як на оркестр, що приготувався грати перед чистим аркушем паперу; аналізувати текст і розуміти, як його побудовано й чому саме так… Він навчив мене по-новому читати й писати: тепер я мала знати, що роблю й чому. І насамперед як. Він не втомлювався повторювати, що в літературі важить одне: не те, що ти розповідаєш, а тільки те, як ти це розповідаєш. Усе інше, казав він, лише облицювання. Також він пояснив мені, що письменництво – це професія, якої треба вчитися, але якої неможливо навчити. «Тому, хто не розуміє цього, краще присвятити себе чомусь іншому, у нашому світі не бракує ремесел». Давид вважав, що в мене як письменниці менше майбутнього, ніж у іспанців як розважливої нації, однак він був природжений песиміст, або ж той, кого він називав «поінформований реаліст», тому, не зраджуючи себе, я йшла йому наперекір.
Із ним я навчилася приймати себе такою, якою є, думати своєю головою і навіть стала собі трохи подобатися. За той час, що я прожила в його зачарованому будинку, ми з ним зробилися друзями. Добрими друзями. Давид Мартін був самотній чоловік, який, сам цього не усвідомлюючи, спалив усі мости зі світом, що його оточував. А можливо, він це зробив навмисне, бо гадав, що нічого хорошого по них не прийде. Душа його була понівечена й зламана ще з дитинства, і йому так ніколи й не вдалося її зцілити. Спершу я вдавала, ніби ненавиджу його, потім приховувала, що захоплююся ним, і, зрештою, намагалася не показати, що мені його шкода: це Давида страшенно розлютило б. Що більше він намагався мене відштовхнути – а він ніколи не припиняв спроб, – то ближчою до нього я себе відчувала. Відтак я перестала йому перечити у всьому і хотіла лише його захистити. Іронія нашої дружби полягала в тому, що я прийшла в його життя як учениця і зайвий клопіт, але насправді він неначе завжди чекав на мене, можливо, для того, щоб я врятувала його від нього самого, чи то пак від того, що сиділо в ньому всередині й пожирало його живцем.
По-справжньому закохуєшся лише тоді, коли цього не помічаєш. І я закохалася в цього зламаного й украй нещасливого чоловіка набагато раніше, ніж запідозрила, що він мені бодай подобається. Давид, що завжди читав мене, наче розгорнуту книжку, боявся за мене. Це було його ідеєю, щоб я влаштувалася працювати до книгарні «Семпере й сини», де він усе своє життя купував книжки. Його ідеєю також було переконати Хуана, мого майбутнього чоловіка, який тоді був Семпере-сином, щоб він позалицявся до мене. Хуан був такий сором’язливий, як Давид міг бути безцеремонним. У певному розумінні вони були наче день і ніч – саме так, краще й не скажеш, адже в Давидовому серці завжди панувала ніч.
На той час я вже почала розуміти, що ніколи не стану письменницею, ні навіть підводницею і що сестрам Бронте доведеться чекати на більш гідну наступницю. Також я почала розуміти, що Давид Мартін хворий. У нього в душі розчахнулася безодня, і Давид, який протягом усього свого життя боровся за те, щоб зберегти ясність мислення, уже програв цю битву, коли з’явилася я, і поступово втрачав розум, неначе це був пісок, який він намагався втримати в пригорщі. Якби я дослухалася до здорового глузду, то кинулася б навтьоки, але на ту мить я вже заразилася від нього бажанням іти наперекір самій собі.
Згодом про Давида Мартіна казали всяке і звинувачували його в жахливих злочинах. Я, мабуть, знала його краще, ніж будь-хто, і тому переконана, що єдині свої злочини він вчинив проти себе самого. Саме тому я допомогла йому втекти з Барселони після того, як поліція звинуватила Мартіна в убивстві його добродійника Педро Відаля та його дружини Крістіни Відаль, що її Давид, як йому здавалося, кохав тим безглуздим і фатальним почуттям, яке вимріюють собі деякі чоловіки, закохуючись у жінок, яких не можуть відрізнити від міражу. І саме тому я молилася, щоб він більше ніколи не повертався до цього міста, щоб знайшов спокій у котромусь віддаленому куточку світу і я змогла б його забути або переконати себе з часом, що забула. Бог дослухається до наших молитов тільки тоді, коли ми просимо його про те, чого насправді не потребуємо.
Наступні чотири роки я провела, намагаючись забути Давида Мартіна й гадаючи, що мені це майже вдалося. Я покинула мрії писати, але втілила в дійсність бажання жити серед слів і книжок. Я працювала в книгарні «Семпере й сини», де Хуан після смерті свого батька успадкував титул «сеньйор Семпере». Наше женихання, яке почалося перед самою війною, було скромне: тулення щічка до щічки, прогулянки в неділю по обіді й поцілунки потай під яткою на фестивалі Ґрасії, коли ніхто з рідні не стежив за нами. Колінця не тремтіли, але в цьому вже й не було потреби. Не можна прожити все життя так, немовби тобі завжди чотирнадцять.
Хуан не забарився з пропозицією побратися. Батько погодився за три хвилини, складаючи дяку святій Риті, покровительці безнадійних справ. Він ледве міг повірити у картину, що замаячіла перед ним: його донька в білій сукні покірливо схилила голову перед священиком. Барселона, місто чудес. Коли я казала «так», то була переконана, що це найкращий чоловік, якого я зустріла, що я не заслуговую на нього і що я навчилася кохати
