Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Он які красуні,— сказав він. — А ви не хочете, лейтенанте?
Дівчата пішли, роздивляючись свої силуети і сміючись. Обидві були гарненькі. Одна з них працювала у кав'ярні проти нашого госпіталю.
— Ну, зробіть, — сказав я.
— Зніміть кашкета.
— Ні. В кашкеті.
— Буде не так гарно, — сказав старий. — Зате, — усміхнувся він, — дуже войовниче.
Він заходивсь обрізувати складений удвоє чорний папір, потім розняв готові профілі, наклеїв їх на картку й подав мені
— Скільки з мене?
— Пусте. — Він махнув рукою. — Я зробив їх вам за спасибі.
— Ну будь ласка. — Я витяг з кишені кілька монет. — Зробіть мені приємність.
— Ні. Мені самому було приємно вирізати їх. Подаруйте своїй дівчині.
— Дуже вам дякую. Бувайте здорові.
— Ходи здоровий, синку.
Я повернувся у госпіталь. Там мене чекали кілька листів, один з них службовий. Мені надавали тритижневу відпустку на одужання, а потім я мав повернутися на фронт. Я уважно перечитав листа. Еге ж, отак воно. Відпустка починалася з четвертого жовтня, того самого дня, коли я закінчував курс лікування. Три тижні — це двадцять один день. Отже, двадцять п'ятого жовтня. Я сказав у госпіталі, що знов іду, й подався до ресторану на тій-таки вулиці, майже поруч госпіталю, повечеряти і почитати листи й «Corriere délia Sera»[115] Один лист був від мого діда: родинні новини, патріотичні гасла, чек на двісті доларів та кілька газетних вирізок; ще був нудний лист від нашого священика, лист від одного знайомого, який служив у французькому авіазагоні й весело проводив час у гурті відчайдушних гультяїв, про що й сповіщав мене; та ще коротка писулька від Рінальді. Він запитував, чи довго я ще думаю огинатися в Мілані й що нового взагалі. Крім того, просив привезти грамофонних платівок і додав до листа їх список. За вечерею я випив малу пляшку к'янті, потім кави з коньяком, дочитав газету, поклав у кишеню листи, а газету залишив на столику разом з чайовими і пішов собі. Повернувшись до своєї кімнати в госпіталі, я роздягся, надів на себе піжаму та халат, спустив штору на балконних дверях і, сівши на ліжку, взявся читати бостонські газети з паки, що її місіс Маєрс залишила для своїх любих хлоп'ят. Чікагські «Білі гетри» здобули почесний вимпел Американської ліги, а нью-йоркські «Гіганти» вели перед серед команд Національної ліги. Крихітка Рут грав у нападі бостонської команди. Газети були нудні, новини в них провінційні та безбарвні, а воєнні вісті застарілі. Щодо американської армії — усе тільки про підготовчі табори. Добре, хоч я не потрапив у підготовчий табір. Єдине, що можна було читати, — це бейсбольні новини, але мене вони анітрохи не цікавили. Надто багато газет було в тій паці, щоб читати їх з інтересом. Та ще й далеко не нові. А проте якийсь час я знічев'я читав їх. Цікаво, подумав я, чи закриють провідні бейсбольні ліги, якщо Америка по-справжньому вступить у війну. Мабуть, що ні. Онде в Мілані й досі бувають перегони, хоч становище на фронтах таке, що гірше нікуди. А от у Франції іподроми позакривали. Звідти й привезли отого нашого коня, Япалака. Кетрін заступала на нічне чергування о дев'ятій. Я чув, як вона спершу обходить палати, і навіть раз побачив її мигцем крізь відчинені двері. Вона обійшла всі палати на поверсі, а тоді вже прийшла до мене.
— Я затрималася, любий, — сказала вона. — Було багато роботи. Ну, як ти тут?
Я розповів їй про газети і про відпустку.
— От і добре, — сказала вона. — Куди ти думаєш поїхати?
— Нікуди. Я залишуся тут.
— Дурниці. Ти тільки придумай куди, і я поїду з тобою.
— Як же ти це влаштуєш?
— Не знаю. Але влаштую.
— Ти справжнє золото.
— Ой ні. Просто життя не таке вже й складне, коли тобі нема чого втрачати.
— Що ти маєш на думці?
— Нічого. Оце тільки подумала, якими нікчемними здаються тепер ті перепони, що колись так багато важили.
— І все ж, я гадаю, тобі не так легко буде вирватись.
— Пусте, любий. Якщо не буде іншої ради, просто поїду, та й годі. Але до цього не дійде.
— Куди ж ми поїдемо?
— Мені байдуже. Аби тільки там не було знайомих.
— Тобі справді байдуже, куди їхати?
— Так. Куди завгодно.
Її щось видимо гнітило й зв'язувало,
— Що з тобою, Кетрін?
— Нічого. Зі мною нічого.
— Неправда.
— Правда, нічого.
— Я ж бачу. Скажи, люба. Мені ти можеш сказати.
— Ні-ні, нічого.
— Скажи.
— Не хочу. Боюся тебе засмутити чи стривожити.
— Та ні, не бійся.
— Ти певен, що ні? Мене воно не тривожить, я боюся за тебе.
— Коли тебе не тривожить, то не стривожить і мене.
— Я не хочу цього казати.
— Скажи.
— Я повинна сказати?
— Так.
— У мене буде дитина, любий. Скоро вже три місяці. Тебе, це не тривожить, ні? Ну прошу тебе, дуже прошу, не треба. Тобі нема чого тривожитись.
— Гаразд, не буду.
— Справді не будеш?
— Справді.
— Я робила все, що могла. Все пробувала, і все марно.
— Я не тривожуся.
— Нічого не вдієш, любий, та мене воно й не тривожить, — І тобі нема чого тривожитись і засмучуватись.
— Я тривожуся тільки за тебе.
— Оце маєш! За мене зовсім нема, чого тривожитись. Усі жінки народжують дітей, відколи світ стоїть. У всіх є діти. Це ж найприродніша річ.
— Ти в мене справді золото.
— Та ні ж бо. Ти просто не переймайся цим, любий. Я не завдам тобі зайвих турбот, ось побачиш. Сьогодні я стурбувала тебе, я знаю. Але ж до сьогодні я була хороша дівчинка, правда? Ти ж і не здогадувався, скажи?
— Ні.
— От і далі так буде. Тобі просто нема чого тривожитись. Я ж бачу, ти таки стривожився. Заспокойся. Зараз же заспокойся. Чи не хочеш випити, любий? Я знаю, коли ти вип'єш, то завжди веселішаєш.
— Не хочу. Мені й так весело. А ти в мене справжнє золото.
— Ой ні, ні. Але якщо ти надумаєш, куди їхати, я зроблю все, щоб ми поїхали разом. У жовтні ще має бути дуже гарно. Ми чудово проведемо твою відпустку, любий, а коли ти повернешся на фронт, я щодня тобі
