Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
— П..здець, — каже він, утомлено хитаючи головою. — Свято скінчилося! Треба забиратися, бо ще майор наскочить!.. Дівчатка! Амністія! На хер звідси. Протоколу не буде, але телефончики залиште! Ти. — Він повертається в моєму напрямку: — Пляшки й сміття в кульок, і дякую за компанію...
Я намагаюся підвестись. Вдається, але заледве.
Перший ранок 1985 року видається напрочуд свіжим, як найсвіжіша лікарська ковбаса. Місто відсвяткувало і заснуло. У світлі вуличних ліхтарів іскриться снігова кірка вулиць і провулків.
У моїй голові — шампанське, у ногах — горілка, а в душі — відчуття радісної невагомості. Ніби мене справді узяли та й понесли. Понесли у світле майбутнє.
38
Київ. Жовтень 2003 року.
Сонце засліплює очі та заважає керувати автомобілем. Мій старенький «опель» два дні тому пройшов профілактику та мчить трасою, як новенький.
— Звичайно, тридцять п’ять тисяч — це багато, але якщо перевести швейцарські франки у євро — вийде десь у півтора рази менше. — Я кидаю погляд на Світлану. Її красиве личко спокійне.
— Ні, це небагато, — говорить вона.
А мені, власне, зміст її слів не настільки важливий, як музика її голосу. Хоча за кілька секунд я радію й сказаному. Мені ж бо витягти з кишені такі гроші та викласти їх за рік перебування брата Дмитра у швейцарській клініці важко, якщо не сказати — боляче. Але треба вчитися бути великодушним. Слід брати приклад з Віленської. Невже мед — настільки прибуткова справа? От куди треба було мені йти, а не у владу. Хоча хто сказав, що влада — не мед?
За тридцять кілометрів до Глухівки у животі починає бурчати. Світлана погоджується перекусити.
Придорожнє кафе «Курінь». Перед ним — два трейлери. Усередині — два дальнобійники за одним столом і запах борщу з пампушками.
— Хіба можливо вижити з такими цінами? — дивуюсь я, читаючи меню. Переводжу погляд на Світлану.
— Народ немає грошей, — знизує плечиками Віленська. — Тому й дрібний бізнес бідує. Мені салатик з капусти і апельсиновий сік.
— І все? — Я дивлюся на годинник. — Треба ж обідати.
— Я завжди так обідаю.
Собі я беру борщ без пампушок і гречку з котлетою.
Під час обіду розмова якось не зав’язується. Ми просто позираємо одне на одного й обмінюємося репліками.
Каву п’ємо вже у кабінеті головного лікаря. Він трішки здивований новиною.
— А кольоротерапія? Ви ж казали — три сеанси?
— Рідкісний випадок, — переказую я слова психіатра з приватної клініки. — В обидвох — цілковита байдужість до кольору. Є лише негативна реакція на червоний та помаранчевий. Ці кольори «забивають» їх у кут. Інших вони не помічають.
— Ну, це нормально, — заспокоює нас головний лікар.
— Що нормально? — дивуюсь я.
— Для них нормально — не помічати кольорів. Для них не помічати — це норма.
Світлана Віленська мовчки п’є розчинну каву. Дивиться на підфарбовану червоною фарбою дерев’яну підлогу у кабінеті. Думає.
Головний лікар підходить до вікна і раптом обертається до нас і підкликає жестом.
Лавки, травичка. Територія для прогулянок будинкуінтернату №3. Травичкою повільно й мовчки прогулюються Дмитро і Валя Віленська. Мені здається, що вони тримаються за руки.
— А що це означає? — запитую я. — Вони що, можуть... мати стосунки?
— Може виникнути симпатія, — киває головний лікар. — Міцніша, ніж у здорових людей...
Ми зі Світланою обмінюємося швидкими поглядами.
— До речі, в нас уже були два таких випадки, коли симпатія призводила до повного психічного одужання, а потім — минала.
— Минала? — перепитує Світлана Віленська.
— Так. Вона виникає як ліки, але діє лише на період хвороби. Пацієнтові повертається внутрішня цілісність й цілісність сприйняття навколишнього світу.
Я слухаю головного лікаря, але продовжую спостерігати за Дмитром і Валею. На Дмитрові — синій шерстяний спортивний костюм. На Валі той самий довгий, до кісточок, фіолетовий халат. Вони раптом зупиняються й повертаються одне до одного. Дивляться у вічі. Мені здається, що вони зараз поцілуються. Мені навіть цього хочеться, хоча й неприємно від того, що поцілунок побачить головний лікар. От якби біля вікна стояли зараз тільки ми зі Світланою! І побачили б їхній поцілунок! Може, ми могли б майже свідомо повторити їхні погляди та рухи.
Але Дмитро та Валя просто дивляться у вічі одне одному. Вони нерухомі.
— Вони доповнюють одне одного, — каже головний лікар. — Кольоротерапія хоч і не допомогла, зате познайомила їх. Тепер вони налаштовуються на хвилю єдиного сприйняття навколишнього світу.
— А коли їдять, то вони сідають разом? — запитує раптом Світлана.
— Так, одне навпроти другого.
Я пригадую сьогоднішній обід у придорожньому кафе.
— Вони розмовляють, коли їдять? — запитую я.
— Якби вони могли легко розмовляти між собою, то їм не було б що тут робити...
Я переводжу погляд від головного лікаря до Світлани. Вона відволікається від вікна й теж дивиться на мене.
Мені кортить щось їй сказати. І я напевно сказав би, але мене стримує присутність лікаря.
«А що, коли ми з нею такі самі, як Дмитро з Валею?» — міркую я.
«Час їхати до Києва», — думає Світлана, дивлячись на мене.
— В мене о 17.30 зустріч, — каже вона і, побачивши у моїх очах розуміння, переводить погляд на Дмитра й Валю.
— До понеділка папери будуть готові, — каже головний лікар на прощання.
39
Київ. Липень 2015 року. П'ятниця.
— Яка олія? — перепитую я в Соні, знімаючи сорочку.
— Це суміш. Там і олія мускатного горіха, і, — вона раптом переходить на шепіт, — молочко опіумного маку, і прополіс.
Я знімаю брюки й труси. Лягаю животом на кушетку.
Соня також роздягається до спортивного купальника. Миє руки. Витирає їх насухо.
Я слухаю її спиною. Вірніше — відчуваю її наближення. I раптом важкі масні краплі капають мені на плечі. А от і вже її сильні пальці. Пішли кола, які розходилися, втираючи у мою шкіру масляну суміш.
Соня — в минулому чемпіонка світу зі спортивної гімнастики. Колишні чемпіони так само легко переходять в оздоровчу медицину, як колишні депутати — в тюрму чи на держслужбу. Спорт здоровіший, ніж політика, це помітно навіть на такому простому прикладі.
— Розслабтесь! — Вона проводить пучками пальців по моїх руках, витягнутих уздовж тулуба.
Вже після масажу, залишившись сам у кімнаті для
