Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— Красива легенда. Мабуть, ще діонісійська. Це ж з античних часів була легенда про вічно юного Діоніса. А потім, видно, церковники пристосували її до Богородиці.

— Проблема в тому, товаришу професоре, що це не легенда, — постукав по столу пальцями полковник. — Ми цим питанням займаємося вже кілька років. Особисто я передивився безліч джерел і знайшов доволі багато різноманітних свідчень про її появу в різні епохи. Інколи неможливо, щоправда, ідентифікувати — вона це чи не вона. Але здебільшого, як у випадку з Жанною д’Арк, сумнівів нема. Щоб було простіше: ми її шукаємо.

Курилас відчув, що пітніє від хвилювання, і глибоко зітхнув. Він розумів, що сперечатися без сенсу і налаштувався покірно слухати всю цю маячню.

— У вас є дані про те, що вона з’являлася і в наш час? — запитав обережно.

— Так, є. Вона з’являлася у всі віки. А біля неї виникав і той лицар, який рятував її там — неподалік Єрусалима. Вона йому дарувала безсмертя.

«О, Господи, — подумав Курилас. — Це справді НКВС чи божевільня? Я не сплю?» А вголос запитав:

— Ольгерд? То він теж вічний?

— Авжеж. Він теж відроджується, аби стати вірним джурою своєї Святої Діви. Якась надприродна сила єднає їх, і тоді вони сходяться. Хоч цього й не усвідомлюють. Роблять це інстинктивно. Не як люди, а як птахи або метелики. Тут, до речі, цікава річ... Справа в тому, що не тільки лицар не усвідомлює... чи краще сказати, не здогадується про своє велике покликання, але й сама Пречиста Діва. Розумієте? Бо діє могутня сила інстинкту, яка змушує птаха літати, рибу плавати, а змію плазувати.

— Тобто Діва не знає, хто вона?

— Вона знає, що є особливою. Не такою, як решта людей. Вона хоробра, володіє деякими особливими здібностями, наприклад, силою переконання, а, може, й гіпнозом. Були зафіксовані випадки, коли вона чудово фехтувала, стріляла, мчала на конях, ба навіть боронилася рукопаш від кількох нападників. У спогадах про Хуану Інес де Асбахе і Рамірес де Сантільяна, відомішу як сестра Хуана Інес де ла Крус, велику мексиканську поетесу, що була черницею і померла у 1695 році, розповідається, як одного разу вчені мужі, щоб принизити її наукові здібності, стали з неї насміхатися. Мовляв, не володіє вона ані кількома мовами, ані знаннями з астрономії та історії, та й поезії і трактати її — без­вартісна фікція. Але вона довела, що це не так, і присоромила їх. Інес була красунею, за серце якої боролося багато родовитих юнаків. Але так було, доки вона не постриглася в черниці. Один з її ворогів, підстерігши її, коли вона прогулювалася в парку неподалік монастиря, спробував її зґвалтувати. Йому вдалося повалити черницю, але вона перехопила обидві його долоні й стиснула так, що розтрощила кістки. Долоні перетворилися на два шматочки. Потім цей невдаха не раз розповідав, що на нього напала і скалічила черниця, та йому, звісно, ніхто не вірив.

— А хто цю пригоду засвідчив?

— Інший великий мексиканський учений Карлос де Сіґуенса, помер у 1700-му. В рукописах архіву Іштлільшочітля він виявив записи 1531 року, присвячені появі Богородиці, і присвятив їй поему, де висловив думку про незнищенність Богородиці, про її фактично постійну присутність, бо чергові об’яви її і зникнення розділені насправді коротким часом. Сіґуенса також уперше став наполягати на тому, що індіянці-ольмеки переселилися до Нового Світу з Атлантиди. А тепер увага! В тому ж таки архіві він знайшов старовинний рукопис, де записано подорож індіянців через океан. Там же ж були зображені кораблі. На кораблях пливуть індіянці. А на передньому кораблі на самому носі стоїть дівчина в довгій сукні. Вітер розвіває її волосся. В руках вона тримає знамено! — полковник зробив павзу, щоб Курилас зумів перетравити всю цю інформацію, однак не помітив на обличчі співбесідника особливого зацікавлення, погляд того був спокійний, мовби занурений в себе. Полковник відхилився на спинку крісла й завершив: — А про те, що було зображено на вітрилах, розповім дещо згодом.

Курилас замислився. Він усе ще не міг второпати, чого від нього хоче цей чекіст.

— Ви казали про лицаря, який супроводжує Діву, — запитав. — Чим він взагалі займається?

— Будь-чим. Адже я казав, що він не усвідомлює свого покликання. Але часто втручається в певні історичні події. Тобто ми шукаємо і його. Бо де він — там і вона.

— Чому вас цікавить Діва?

— Бачите, в цій пляшечці того її засніжілого молока якихось п’ятдесят грамів. Це жалюгідно мало. Наші вчені намагалися з’ясувати його хімічний склад, але нічого в них не вийшло. Нам не вдасться продукувати його штучно. А якби вдалося, ми могли б його постачати нашій армії, хоч і в маленьких дозах, але це був би могутній стимул для наших воїнів. Вони були б непереможні. Хіба ви, професоре, не мрієте, щоб ми, більшовики, завоювали увесь світ?

Курилас поквапливо захитав головою:

— Так-так, звісно...

— Ну, от вам і мета. Хіба не шляхетна? — виразно радів чекіст. — А ще це молоко зцілює від різноманітних хворіб і продовжує життя. Ми могли б вибирати найпотрібніших для держави громадян. Наприклад, таких, як ви, професоре, і виділяти для них це молоко, щоб вони жили якомога довше задля добра Батьківщини.

— Це цікаво... цікаво... А в цьому вам повинна допомогти Богородиця?

— Саме так.

— Але яким чином?

— Не здогадуєтеся? — полковник усміхнувся. — Коли молоко з’являється у жінок?

— Ну... відомо... коли жінка народить.

— О! — зрадів полковник, і очі його зблиснули ентузіязмом. — Отже, достатньо лише, щоб Богородиця народила, і ми матимемо стільки молока, що його вистачить для завоювання всієї планети. Хоча мушу вам повідомити ще одну цікавезну річ. В Марії, яку описав Ольгерд, виділялося молоко щомісяця. Це називається хибне материнство. Чули про це?

— Ні.

— Ну, так, ви весь у своїх трактатах. Але це явище добре відоме в медицині.

Курилас відчув смуток і розпач. Він не бачив жодного промінчика світла в тому довгому сліпому тунелі, який розкрився перед ним зі слів полковника. Обабіч глухі темні стіни, попереду темрява, позаду провалля. Чого від нього хочуть?

Мовби вгадуючи його болісні роздуми, полковник промовив:

— Зараз вам задемонструю речі, про які ви, мабуть, не чули. Але спочатку розпишіться.

Полковник підсунув професорові папірець, на якому писалося: «Я, ім’я, прізвище, обіцяю не розголошувати нічого з того, що почув від працівників НКВС. Дата. Підпис».

— Е-е... — промовив несміливо Курилас, крутячи в руці авторучку. — Цей підпис стосуватиметься того, що я вже почув?

— Звісно. Чиста формальність, — відповів полковник.

— Ага... добре... Отже, це не стосується того, що почую?

Полковник здивувався:

— Та як же не стосується? Стосується.

— Але якщо я підпишу цей папір до того, як ви мені ще щось повідомите, то він стосуватиметься лише того, що я «почув», а не «почую».

Полковник насторожився і уважно подивився на Куриласа, потім висмикнув з-під його пальців папірчик і рішучим голосом сказав:

— Гаразд. Підпишете наприкінці.

Розділ 15

Київ, жовтень 2019.