По той бік мосту - Мері Лоусон

Ієн стояв і дивився. Нічого еротичнішого, і водночас болючішого, він ніколи не бачив.

*

Того дня, коли його мати пішла, він постарався на неї не дивитися. Вона зробила це після сніданку, але він на сніданок не з’явився. Залишився у своїй кімнаті. Була неділя, але ніхто не запропонував піти до церкви. Вона піднялася до нього в кімнату. Він чув її кроки, чув, як вона спинилася біля зачинених дверей. Він уявив, як вона там стоїть і дивиться на двері.

За якусь хвилю вона постукала. Він трохи почекав, а тоді сказав:

– Так? – повним байдужості тоном.

– Можна мені увійти?

– Як хочеш.

Він чув, як відчинилися двері, як вона перетнула кімнату. Він сидів за письмовим столом, розклавши книжки так, наче вчився. Він не озирнувся. Вона спинилася позаду нього. Він почав переписувати параграф із підручника.

– Ієне? – сказала вона.

Він трохи почекав, наче зосереджувався і йому потрібен був час, щоб відволіктися на її слова.

– Що?

– Хіба ти не спустишся попрощатися? – У неї дрижав голос.

– Я зайнятий.

Вона плакала. Він її не бачив, і її сльози були безгучні, але він знав. Йому було байдуже. Він уявив, яким буде завтрашній день, а тоді наступний, а тоді ще один, коли мешканці Струана дізнаватимуться новини.

– Любий, як же я піду, якщо ти не хочеш попрощатися? – сказала вона, докладаючи зусилля, щоб опанувати свій голос.

– Прощавай, – відповів він.

Глава 4

«Цьогорічний урожай пшениці найбільший від 1932 року»

«Середньостатистичні надої молока»

«Теміскеймінг спікер», вересень 1938 року

Усю старшу школу в Артура не було дівчини. У його класі вчилося багато дівчат, і зовнішність багатьох із них йому подобалася, але він не знав, як до них підійти. Що він мав би казати? «Привіт, мене звати Артур»? Вони й так знали його ім’я. Треба було починати з ними дружити ще в дев’ятому класі, коли з деякими з них – з тими, що з маленьких хуторів у глушині – він ще не був знайомий. Але в дев’ятому класі дівчата його ще не цікавили.

У якийсь момент упродовж його першого року в десятому класі це змінилося мало не за ніч. Раніше він на дівчат не звертав ніякої уваги, аж тут не міг припинити на них дивитися. Під час перерв та обіду вони з друзями просто сиділи й споглядали, як дівчата проходили повз них маленькими гомінкими групками. У цьому полягала одна з проблем – представниці протилежної статі не ходили по одній, вони пересувалися табунцями. Йому довелося б підійти до цілого такого табунця, про що не могло бути й мови.

До Артурового шістнадцятиріччя (віку, коли він за законом міг би покинути школу, але, звісно, мати йому не дозволила) більшість його знайомих уже з цим розібралися й уміли принаймні розмовляти з дівчатами, коли не щось іще. Деякі з розкутіших, упевненіших у собі навіть заявляли, що вже ситі «баботою» по горло. «Вони того не варті, Арте. Повір мені на слово, вони просто того не варті».

Артурові хотілося б мати змогу вирішити самому за себе, але не мав як. Його друг Карл під’юджував його спробувати: «Давай, Арте, чого ти чекаєш? Просто підійди й запроси її». Але все дарма. Він не знав як.

*

Джейк, з іншого боку, з цим знанням народився. Як і зі шкільною роботою, у Джейка проблем з дівчатами взагалі не було.

Коли Артурові виповнилося сімнадцять і він тільки перейшов в одинадцятий клас (пробувши в десятому два роки), Джейк почав учитися в старшій школі. Йому було дванадцять. На п’ять років молодший за Артура за віком, на два класи позаду нього в школі, й уже попереду нього в тому, що стосувалося дівчат. Артур бачив, як він розмовляє з ними на шкільному подвір’ї – легко, безпосередньо, наче вони й справді йому друзі, а не представниці іншого виду. Власне, Джейк мав більше подруг, ніж друзів. Інші хлопці ставилися до нього з підозрою, може, навіть побоювалися його. Він умів улаштовувати неприємності, і всі, хто вчилися з ним у початковій школі, про це знали.

Артур встиг забути, як погано було вчитися з Джейком у тій самій школі. Перейшовши у старші класи, він провів чудові два роки без нього, і тепер, пригадуючи їх, розумів, що не досить цінував ці роки. Старша школа наче була винайдена спеціально для Джейка – скільки нових предметів, у яких можна досягнути вершин, скільки нових вчителів, яких іще треба вразити! Він щодня розказував про те, що вивчив, за столом під час вечері. «Нас більше не вчать просто арифметики, нас учать математики, і їх є три різні. Є алгебра, геометрія й тригонометрія. Геометрія – про лінії й усе таке. Тригонометрія – про трикутники, вирахування кутів і все таке. А в алгебрі треба застосовувати літери замість цифр…»

Артур мав певність, що Джейк вдавав ентузіазм, щоб вразити батьків, та все одно йому від цього перетискало горло й було важко проковтувати вечерю.

«Бачте, в латині іменники мають різні форми й у цих форм різні закінчення – мільйон різних закінчень – і ми всі їх маємо знати. Тож я подумав, може, хтось міг би попитати мене після вечері?»

Джейк раз за разом скоса зиркав на батька, кажучи все це. Їхня мати схоплювала кожне його слово з порожевілим від утіхи лицем, та він був зацікавлений саме в батьковій реакції. Але той лише мовчки жував і проковтував їжу.

– Я хочу кинути школу, – сказав Артур.

Вони з батьком оглядали обшивку на північній стороні сараю. Деякі дошки почали гнити, і їх треба було замінити. Й зробити це скоро. Наближалася зима, й через те, що в сараї гуляють протяги, вся худоба могла захворіти на пневмонію.

Його батько випростався й глянув на нього.

– Це марнування часу, – вів далі Артур. – Я хочу кинути.

Батько поколупався у вусі брудним пальцем.

– Краще поговори про це з матір’ю, – сказав він нарешті.

– Уже поговорив.

– Так?

– Так.

Йому знадобилося кілька тижнів, щоб набратися сміливості порушити цю тему, і ще кілька тижнів, щоб визначити, які варто вжити слова, аби вони її переконали. Як він може пояснити їй, що продовжувати вчитися безглуздо. Що він змарнував роки, просиджуючи за партою. Про нескінченні іспити, його неспроможність їх скласти, те, що йому це байдуже. Врешті всі причини й усі слова, які він спромігся знайти, зводилися до однісінького речення.

– Мене там не вчать того, що я маю знати, – сказав він їй.