Заїр - Пауло Коельо
– Зі мною буває те саме.
– Я дякую долі за те, що ти з’явилася в моєму житті, Марі.
– Не поспішай дякувати, нашим стосункам поки що бракує сили, і їх не можна вважати достатніми. А тим часом я вже думаю, чи не переселитися мені до Парижа або попросити тебе, щоб ти пожив у Мілані. У твоєму випадку, як і в моєму, це не дуже вплине на нашу роботу. Ти завжди працюєш удома, а я – в інших містах. Ти хочеш змінити тему розмови чи обговоримо цю можливість?
– Хочу змінити тему розмови.
– Тоді поговорімо про щось інше. Ти виявив велику мужність, написавши свою книжку. Мене особливо вразило те, що ти жодного разу не згадуєш про того молодика.
– Він мене не цікавить.
– Не може бути, щоб він тебе не цікавив. Не може бути, щоб час від часу ти себе не запитував: чому вона віддала перевагу йому?
– Я себе про це не запитую.
– Ти кажеш неправду. Мені хотілося б знати, чому мій сусід не розлучився зі своєю нікчемною дружиною, геть нецікавою, з вічною посмішкою на обличчі, яка не знає інших інтересів, крім дому, харчування, прогодування дітей та сплати рахунків. Якщо я себе про це запитую, то й ти запитуєш.
– Ти хочеш, аби я сказав, що ненавиджу його, бо він забрав у мене дружину?
– Ні, я хотіла почути від тебе, що ти йому простив.
– На таке я не здатен.
– Це справді важко. Але іншої ради немає. Якщо ти йому не простиш, ти весь час думатимеш про те, якого лиха він тобі завдав, і цей біль не мине ніколи. Я не кажу, що він має подобатися тобі. Я не кажу, що ти повинен його знайти. Я не стверджую, що ти повинен бачити в ньому янгола. До речі, як його звуть? Ім’я російське, якщо я не помиляюся?
– Мене його ім’я не цікавить.
– Он як? Ти навіть його імені не хочеш промовити. Це якийсь забобон?
– Його звуть Михаїлом, якщо тобі так хочеться знати.
– Енергія ненависті тебе нікуди не приведе. Але Енергія Прощення, яка виражається через любов, може позитивно перетворити твоє життя.
– Ти тепер схожа на тібетську проповідницю, чиї міркування дуже добрі в теорії, але незастосовні на практиці. Не забувай, я був поранений багато разів.
– Тому ти досі носиш у собі хлопчика, який плакав, ховаючись від батьків, і був найслабший у школі. На тобі досі можна розгледіти знаки того тендітного хлопця, якого цуралися дівчата і який не міг досягти успіхів у жодному виді спорту. На тобі досі залишилися шрами від тих несправедливостей, які тобі довелося витерпіти протягом твого життя. Але хіба в цьому є щось добре?
– Звідки ти знаєш, що таке було в моєму житті?
– Та знаю. По очах бачу. І нічого корисного це тобі не дало. Нічого, крім постійного бажання жаліти себе, адже ти був жертвою сильніших за тебе. Або бажання помститися тим, хто тебе кривдив. Тобі не здається, що ти тільки марнуєш свій час?
– А мені здається, що я поводжуся так, як має поводитися людина.
– Можливо, і справді ти поводишся, як людина. Але така поведінка не є ані розумною, ані розважливою. Цінуй час, який тобі даровано прожити на цій землі, знай, що Бог завжди всіх прощав, прощай і ти.
Дивлячись на натовп, який зібрався в мегамаркеті на Єлисейських Полях, де я роздавав автографи, я думав: скільком із цих людей випало пережити досвід, який довелося пережити мені зі своєю дружиною?
Дуже небагатьом. Можливо, одному або двом. Проте навіть за таких обставин більшість упізнають себе в багатьох ситуаціях, описаних у моїй новій книжці.
Писати – одна з найсамітніших професій у світі. Один раз на два роки я сідаю перед комп’ютером, оглядаю невідоме море своєї душі, бачу, що на тому морі видніються кілька островів – ідей, які розвиваються й готові бути дослідженими. Тоді я сідаю у свого човна, який називається Словом, – і вирушаю до найближчого з таких островів. Пливучи до нього, я зустрічаюся з течіями, вітрами, штормами, але веслую з останніх сил, хоч і усвідомлюю, що збився зі шляху, й острова, до якого я прямував, уже немає на моєму обрії.
Але хай там що, а повернути назад я не можу, я повинен пливти далі й далі, бо інакше я заблукаю посеред океану, – у ці хвилини переді мною виникають жахливі сцени, де я розбалакую про свої колишні успіхи або гостро критикую нових письменників, бо сам не маю мужності писати нові книжки. Хіба я не мріяв стати письменником? Я просто повинен створювати фрази, абзаци, розділи, пишучи до самої смерті, не дозволяючи, щоб мене паралізували успіх, невдача або чиїсь підступи. У чому ще я міг би знайти сенс свого життя? Купити собі млин на півдні Франції й плекати свій сад? Виступати з лекціями, бо говорити легше, аніж писати? Відійти від світу обмірковано, у таємничий спосіб, щоб створити легенду, якою я зможу пишатися?
Спонукуваний цими лякливими міркуваннями, я відкриваю в собі силу й мужність, про існування яких навіть не здогадувався: вони допомагають мені проникнути в невідомі куточки моєї душі, я дозволяю, щоб течія несла мене, й
