Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Хай буде благословення аллахове з вами довіку! Дайте ночівлю смиренному сеїдові, нащадку пророка який повертається з хаджу[73] і несе святу воду з джерела Зям-Зям[74], бо немає у Каффі місця, де міг би він схилити свою мудру голову.
Дати притулок нащадкові пророка — велика честь, але після повстання отаман залоги Гусейн-ага карає киями за кожне порушення військового статуту, а за статутом не дозволяється пускати сторонніх людей до вартівні.
— Пробач, святий отче, — низько вклоняється воротар. — Дозволь провести тебе до хана[75] Бекирова або до караван-сарая. Брудно й бідно в нашій чатівні.
— Знаю, сину, — поважно хитає головою старий. — Але минулої ночі з'явився до мене ангел і наказав заночувати у першого чоловіка, який звернеться до мене у Каффі. «За це, — казав він, — воздасться тій людині сторицею, бо в іншому світі, де нема ані злиднів, ані бруду, ані хвороб, — я стану воротарем біля райської брами, як він вартує у Каффі».
— Хай буде воля аллахова! — збентежено відповів воротар. — Наш притулок і наша вечеря до послуг твоїх, святий отче, тільки благаю тебе, прийди до нас трохи згодом, коли Гусейн-ага перевірить чатівні, брами і варту, тому що хоч він і правовірний і виріс під сяйвом Блискучого Порога, але ж він присікається до нас, як невірний собака.
Сеїд поважно хитнув головою.
— Знаю, сину, бо око святого бачить думки людей, як ти бачиш каміння крізь хвилі морські. Я прийду згодом, коли зайде молодий місяць, а поки що залишу у вас свій бурдюк.
Воротар обережно взяв бурдюк і ханькову пляшку, затулену брудною ганчіркою, а старий рушив далі вздовж вулиці і зник десь за рогом.
Готувалася Каффа до сну. Брязкаючи важкими кайданами, проходили вулицями міські невільники, повертаючись з портових доків та каменярень. На ніч заганяють їх у сухі колодязі, облямовані каменем. Білі примари в фередже востаннє виповнювали на площах біля вoдoгpaїв свої вузькошиї кунгани і зникали у вузьких щілинках завулків, серед кам'яних мурів і скель. Крамарі зачиняли крамниці, в кав'ярнях матроси-франки ще грали в кості і пили санторінське вино, але сивобороді татари вже розійшлися по саклях, і кафедрі[76] поприбирали їх наргіле і недопиті чашечки кави. По дворах шкварчали по жаровнях смажені риба і м'ясо, міцно приправлене часником і запашним корінням, рипіли гарби кара-татар, що залишилися ночувати у місті, а в порту бриніли тремтячим дзвоном мандоліни італійських моряків.
На головній вулиці сеїд притишив ходу. Відчувалося, що місто він знає добре. Він не дивився навколо з цікавістю мандрівника, проте уважно придивлявся до людей і зокрема до яничарів, спагі і міської варти, пізнаючи їх полки і загони по куцинках, чалмах і пряжках на них…
Вздовж мурів медресе[77] і палаців франкських банкірів і крамарів старий сеїд дістався такіє[78], монастиря дервішів. Цехові ремісники виходили з такіє після вечерньої молитви, змарнілі від втоми довгого робочого дня, і, замість розійтися по домівках, відпочити і повечеряти, звертали в один бік, похапливі й роздратовані.
— Куди ви поспішаєте, сину мій? — спитав сеїд кремезного чинбаря у шкіряному фартусі. — І чому були ви в мечеті в брудному робочому одязі і не вчинили належного обмивання?
— Спитай нахипа, святий отче, — йому видніше, — з люттю в очах, але з звичайною чемністю відповів чинбар. — Ми поспішаємо на зикр[79].
Він, певно, боявся спізнитися, і сеїдові запитання затримували і дратували його.
— А де відбудеться ваш зикр? — вів далі старий і повільно гладив свою бороду, як належить священній особі.
— Тут, біля мечеті Біюк-Джами, — кинув чинбар і рушив далі, але зненацька спинився. — Якщо тобі цікаво, я тебе проведу, — додав він трохи привітніше, — бо видно, що ти не з тутешніх.
І, притишуючи поквапливу ходу, повів сеїда колінкуватими завулками, де навислі балкони мало не торкалися один одного і перетворювали їх на темні тунелі. Сеїд ішов за майстром не зовсім певною ходою. Відчувалося, що він хоче потрапити на зикр, але якась турбота його затримує. Проте думати було ніколи: чинбар переступив поріг низенького будинку, що виходив на вулицю глухим муром без вікон, і, пройшовши вогким і темним переходом, ввів його у низьку залу, де підлога і стіни були вкриті килимами з вишитої татарської повсті. Вздовж стін тяглися низькі міндери, а посередині яскраво жевріла жаровня, повна жару, і лежали подушки для шейха. П'ять висячих олійних ламп світили тьмяно і димно. Сеїд сів на міндер серед ремісників, схрестивши по-східному ноги. Його пильний, запитливий погляд блищав з-під повік, а вухо жадібно ловило уривки розмов:
— …Завтра страта… Опівдні… На площі, біля цитаделі. Невже ж їх не помилують?
— Та де ж там!.. Це тільки втішали жінок, щоб не плакали. Ще й нас примусять дивитися на їх смертні муки…
Коли входили дервіші і прямували у бокові двері, розмови уривалися, а коли вони щезали, знов починалися перешіптування:
— Жінка шевця Мустафи передчасно родила біля темниці, довідавшись про страту… Мало не зійшла кров'ю.
— А Олена Панасова побігла у Розбійницьку бухту по допомогу.
— Спритні вони, ці козачки, та тепер ніхто крім аллаха не зможе їх врятувати. Навіть розбійник Каракаш нічого не вдіє. Абдул стягнув до міста яничарів і спагі.
— Ще ж очаківські галери ось-ось мають з'явитися.
Сеїд зиркнув на співрозмовників і знов опустив повіки, перебираючи сюбхе, а ремісники раптом помітили його зелену чалму і розгублено відсунулися, підштовхуючи один одного, щоб хтось не бовкнув зайвого при ньому.
Та за мить знов починали перешіптуватися стривожені і роздратовані люди.
Але раптом розмова згасла, як свічка від протягу. Звідкись, начебто з-під землі, почувся удар великого турецького барабана і протяглий спів. Склепінчасті двері в глибині розчинилися, затремтіли в них мінливі відсвіти вогнів. Ремісники, що юрбилися посередині, нашвидку розташувалися по міндерах і просто на підлозі. В дверях показалася урочиста процесія. Вона повільно підіймалася з підземелля з старим сивобородим шейхом на чолі. Ішов він тихо і урочисто, з великою восковою свічкою в дерев'яному шандалі, і своїм профілем з гачкуватим носом нагадував хижого птаха. За ним йшли парами дервіші — всі з запаленими свічками. В першій парі виступали найстаріші сивобороді мюриди, а хлопчики років п’ятнадцяти, що тільки приймали перше висвячування або готувалися до нього, замикали процесію. Ритмічно й глухо зітхав барабан. Спів не вгавав. Шейх сів посередині зали на подушку, а всі учасники зикру вишикувалися
