Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

— Мій друг Відаль, — відрекомендував Леандро. — А це мій земляк Хесус Віласеко.

— Пако, ще одну каву! — крикнув господар. — Міцну й гарячу! Де ще ти знайдеш гіршого слугу, ніж у такому готелі? — тихіше поскаржився він. — Що він тобі подасть, навіть як витягнеш його з ліжка? Холодну каву й теплий лимонад.

З’явився ледачий Пако з горням, блідий, як господар, проте молодший і жахливо нечупарний.

— Доне Хесусе, — доповів він, — знов у вісімнадцятому нам стіну запаскудили так, що блювати охота.

— Це той, що з Анхелікою?

— А хто ж іще? Якщо я його застукаю…

— Пако, ще одну каву. І принеси нарешті гарячу.

— Хто це «з Анхелікою»? — поцікавився Рей.

— Один божевільний. Щоразу пише на стіні: «Анхеліко, я тебе завжди шукатиму».

«Покинутий, — подумав Відаль. — Кличе її з любов’ю, та без ілюзій».

— Бідолаха… — промовив він співчутливо.

— Бідолаха? — перепитав господар. — Оце через таких янголят одного прекрасного дня твій заклад і закривають.

— Так-таки й закривають? — підпустив шпильку Рей.

— Рано чи пізно натрапиш на курву з хвостом, і оббілують тебе, як кролика. Ви всі гадаєте, ніби тут не життя, а свято. Прямо тобі Перу.

— Не прибідняйся, — лукаво урвав його Рей. — З якої ще справи можна мати такі грубі гроші, як ти? Окрім похоронної контори.

— Ти ще й порівнюєш? Їх же ніхто не діймає. А тут потрібні залізні нерви.

Відаль міркував, що в цій розмові змінилися ролі. Покупець розхвалює товар, продавець ганить. Чи їм відбило клепку?

— Що ти знаєш про мої біди? — допитувався Рей у свого земляка. — Щомісяця мушу якось перебиватися, і це ще без дрібних крадіжок та купівлі в кредит.

— А що ти знаєш про раптові перевірки? Ти можеш піддобрити інспектора солодким коржиком, а мені на це й суботнього виторгу не стане. І ще ж, буває, наскочить Почесна комісія громадської ради та надолобні з поліції. Знаєш, кому я заздрю? Дону Еладіо, який змінив таксопарк на мережу авторемонтних майстерень і перевезення м’яса. Пако, де моя кава?

Так вони ще довго розмовляли про дона Еладіо. Відаль міркував, що ці ділові заклопотані люди не квапляться, мовби не мають ніяких справ; натомість йому, безробітному, шкода так гаяти час. І все-таки він намагався знайти щось цікаве в цій вочевидь неминучій виставі; мусять же ті двоє до чогось дійти й сягнути поставлених цілей: продати дорожче та заплатити дешевше. По правді, він і сам уже згоряв від нетерплячки. Тут прийшов Пако й поставив на стіл горня.

— Якщо кава холодна, — сказав він, — то це гості винні. Весь час тільки ходять і дзвонять.

— А ти нарікаєш, — озвався Рей.

— Як же не нарікати, Леандро? Я прошу всього-на-всього чашку гарячої кави.

Прочинилися двері, й жіночий голос запитав:

— Можна?

Пако підійшов поглянути, хто там.

— Це Туна, — повідомив він. — Як ся маєш?

— Здорова була, — сказав господар.

— Нарешті з’явилася, — буркнув Рей, поглядаючи на годинник.

Туна була низенька, мідношкіра, з чорним цупким волоссям і вузьким чолом, випнутими вилицями та дрібними злобними очима, вбрана в нову скромну сукню й помітно застуджена.

— Туно, кави? — запитав господар. — Може, нарешті Пако постарається і принесе гарячу.

— Дякую, не маю часу.

— Не маєш часу? — занепокоївся Рей.

— Ну, так. Зайвого часу не маю.

Відаль підвівся зі стільця; оскільки їх не відрекомендували, він привітався з Туною легким уклоном.

— Що ж, коли так, то ходімо, — запропонував господар.

Туна витягла з сумочки серветку, охайно її розгорнула й гучно висякалася. Відаль помітив, що мокру серветку вона зіжмакала в кулаці і що нігті в неї нафарбовані темно-червоним лаком. Хто вона така? — думалося йому. Посередниця? Ні, не схоже.

— Ми за тобою, — мовив Рей.

Відаль ішов останнім. Нескінченна галерея ядучо-зелених дверей простяглася ген до піддашка; праворуч була відокремлена автостоянка. Господар узявся за ручку першого номера.

— Ні, доне Хесусе, там зайнято, — застеріг Пако.

— Усі номери однакові, — сказав господар і відчинив наступний.

Рей і Туна зайшли всередину; дон Хесус пропустив Відаля, а сам пішов, причинивши двері. У кімнаті були широке ліжко, два нічні столики, два стільці й великі дзеркала. «Я втрапив у пастку», — подумав Відаль, але тут-таки зрозумів, що це безглузде припущення. Скільки ще він, літній, підтоптаний чоловік, лишатиметься в душі дитиною? Ба гірше: полохливою дитиною? Напевне, так воно буде в усіх несподіваних ситуаціях