Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— А звідки мені, в біса, знати? — відказав Етторе. — Я пальнув йому в живіт. У голову не стріляв — боявся схибити.

— Давно ви вже офіцер, Етторе? — запитав я.

— Два роки. Скоро буду капітаном. А ви давно в лейтенантах?

— Третій рік минає.

— Вас не зроблять капітаном, бо ви не знаєте як слід італійської мови, — сказав Етторе. — Говорити можете, а от читати й писати не дуже. Щоб стати капітаном, треба мати освіту. А чом би вам не перейти до американської армії?

— Може, й перейду.

— Та я й сам би з охотою. Слухайте, Маку, скільки там платять капітанові?

— Не знаю точно. Здається, десь так доларів двісті п'ятдесят.

— Милий боже, двісті п'ятдесят доларів! Ото було б життя! Швидше переходьте до американської армії, Фреде. А там, може, й мене перетягнете.

— Гаразд.

— По-італійському я можу командувати ротою. То легко навчився б і по-англійському.

— Бути вам генералом, — сказав Сіммонс.

— Ні, для генерала я не досить учений. Генералові до біса знати треба. Ось ви собі гадаєте, що воювати кожний дурень може. А в самих не стало б тями й на якогось там капрала.

— Мені, хвалити бога, капралом і бути не доведеться, — сказав Сіммонс.

— А може, й доведеться, як візьмуться й до вас, лежнів. Ой, якби вас обох та до мене у взвод! І Мака теж. Я б призначив вас своїм ординарцем, Маку.

— Ви чудовий хлопець, Етторе, — сказав Мак. — Боюся тільки, що мілітарист.

— До кінця війни я буду полковником, — заявив Етторе.

— Якщо не загинете.

— Ні, не загину. — Він торкнувся великим і вказівним пальцями зірочок на комірі.— Бачили, що я зробив? Ми завжди беремося за зірочки, коли хтось згадує про загибель.

— Ходім, Сіме, — сказав Сандерс, підводячись.

— Ходім.

— До побачення, — сказав я. — Мені теж час іти. — Годинник у барі показував за чверть шосту. — Чао, Етторе.

— Чао, Фреде, — відказав Етторе. — Просто чудово, що вам дадуть срібну медаль.

— Не знаю, чи дадуть.

— Дадуть, дадуть, Фреде. Я чув, що вам неодмінно мають дати.

— Ну, бувайте, — сказав я. — Не вскочте в якусь халепу, Етторе.

— Не турбуйтеся за мене. Я не впиваюсь і не тягаюся з повіями. Не пияк і не бахур. Я знаю, чого мені треба.

— Бувайте, — сказав я. — Я радий, що ви скоро дослужитесь до капітана.

— Мені не треба дослужуватись. Мені дадуть капітана за воїнську доблесть. Ви ж знаєте. Три зірки із схрещеними мечами й короною над ними. Ось вам Етторе.

— На все добре.

— На все добре. Коли вам назад на фронт?

— Скоро вже.

— Ну, десь іще стрінемось.

— До побачення.

— До побачення. Бережіть себе.

Я пішов завулком, а звідти навпростець до госпіталю. Етторе було двадцять три роки. Його виховав дядько у Сан-Франціско, і він саме гостював у батька з матір'ю в Туріні, коли почалася війна. Він мав сестру яку разом з ним послали до дядька в Америку, і того року вона закінчувала вчительський коледж. Він був загальновизнаний, узаконений герой, що наганяв нудьгу на всіх, хто з ним стикався. Кетрін терпіти його не могла.

— У нас теж є герої, любий, — казала вона. — Та здебільшого вони куди скромніші.

— А я нічого проти нього не маю.

— І я не мала б, якби він не був такий пихатий. Мене від нього просто нудить, нудить, нудить.

— Мене теж нудить.

— Дуже мило, що ти так кажеш, любий. Але не треба кривити душею. Ти можеш уявити собі, який він на фронті, і знаєш, чого він там вартий, але мені на таких типів шкода й глянути.

— Я знаю.

— Дуже-дуже мило, що знаєш, і я таки спробую ставитись до нього прихильніше, хоч насправді він страшенно осоружний, страшенно.

— Сьогодні він казав, що скоро буде капітаном.

— Рада за нього, — сказала Кетрін. — Ото, мабуть, тішиться.

— А ти не хотіла б, щоб і я мав трохи вищий чин?

— Ні, любий. З мене досить, щоб ти мав такий чин, з яким дозволено ходити в добрі ресторани.

— Ну, такий чин я й тепер маю.

— От і чудово. Більшого мені й не треба. Бо ще, гляди, запишаєшся. Знаєш, любий, я страшенно рада, що в тобі нема отієї пихи. Я, звісно, пішла б за тебе, коли б ти навіть і пишався, та все ж куди спокійніше мати чоловіка, що не дере носа.

Ми сиділи на балконі й тихенько розмовляли. Уже мав би зійти місяць, але над містом стояв туман, і місяць не сходив, а трохи згодом замрячило, і ми повернулися до кімнати. Мряка надворі перейшла в дощ, і невдовзі полило мов з відра; ми чули, як злива тарабанить по даху. Я встав і підійшов до балконних дверей подивитися, чи дощ не заливає до кімнати, але під дверима було сухо, і я залишив їх відчинені.

— Кого ще ти бачив? — запитала Кетрін.

— Містера і місіс Маєрс.

— Ото дивна пара.

— Удома його нібито засадили до в'язниці. А потім випустили доживати віку.

— То тепер він щасливо живе собі в Мілані.

— Не знаю, чи щасливо.

— Після в'язниці, гадаю, доволі щасливо.

— Вона збирається сюди, привезе гостинці.

— Гостинці вона привозить чудові. Ти теж її любий хлопчик?

— Один з багатьох.

— Ви всі її любі хлоп'ята, — сказала Кетрін. — Вона страх як любить таких хлоп'ят. Послухай, як шумить дощ.

— Справжня злива.

— Ти завжди мене кохатимеш?

— Завжди.

— І дощ нічого не завадить?

— Ні.

— От і добре. А то я боюся дощу.

— Чому? — Мене хилило на сон. Надворі не вщухав дощ.

— Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу.

— А я люблю дощ.

— Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні.

— Я завжди кохатиму тебе.

— Кохатиму тебе і в дощ, і в сніг, і в град… Як там далі?

— Не знаю. Здається, я от-от засну.

— Спи, любий. Я тебе однаково кохатиму.

— Невже ти справді боїшся дощу?

— З тобою — ні.

— І чого ти його боїшся?

— Не знаю.

— Скажи.

— Не треба.

— Скажи.

— Ні.

— Скажи.

— Ну гаразд. Боюся тому, що часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ.

— Не може бути.

— А іноді ввижається, що й ти помираєш.

— Оце вже ймовірніше.

— Ні, любий, ні. Адже я можу вберегти тебе. Я певна, що можу. А от самому собі ніхто не зарадить.

— Ну годі вже, будь ласка. Не хочу, щоб ти була цю ніч навіженою шотландкою. Нам недовго лишилося бути разом.

— Твоя правда, та все одно я навіжена шотландка. Ну, годі, то й годі. Усе це дурниці.

— Авжеж.

— Звісно, що дурниці. Нікчемні