Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Здрастуйте, здрастуйте! — Вона подала мені руку.
— Моє шанування, — сказав Маєрс.
— Як минули перегони?
— Дуже добре. Просто чудово. Я тричі виграла.
— А вам як повелося? — запитав я Маєрса.
— Непогано. Теж виграв раз.
— Я ніколи не знаю, як йому ведеться, — мовила місіс Маєрс. — Він ніколи мені не каже.
— Мені ведеться непогано, — сказав Маєрс. Він намагався бути приязним. — Вам теж слід би вибратись туди. — Коли він говорив, здавалося, що він не дивиться на тебе або ж плутає тебе з кимось іншим.
— Та я б залюбки, — сказав я.
— Я днями навідаю вас у госпіталі,— мовила місіс Маєрс. — Приготувала дещо для своїх хлоп'ят. Усі ви мої хлоп'ята. Так-так, ви мої любі хлоп'ята.
— Усі будуть раді побачити вас.
— Любі мої хлоп'ята. І ви теж. Ви один з моїх любих хлоп'ят.
— Мені час вертатись до госпіталю, — сказав я.
— Вітайте від мене всіх моїх любих хлоп'ят. Я приготувала для них багато всячини. Привезу доброї марсали й тістечок.
— До побачення, — мовив я. — Всі будуть страшенно раді.
— До побачення, — відказав Маєрс. — Приходьте до Галереї. Ви ж знаєте, де мій столик. Ми там щовечора збираємось.
Я рушив далі вулицею. Тоді надумав зайти до «Кова» й купити щось для Кетрін. У «Кова» я вибрав коробку шоколадних цукерок і, поки дівчина загортала її, заглянув до бару. Там були двоє англійців і кілька військових пілотів. Я випив у самоті келих мартіні, розплатився, забрав при виході свою коробку цукерок і попростував до госпіталю. Перед невеличким баром на вулиці, що йде від «Ла Скала», я натрапив на купку знайомих; там були віце-консул, двоє молодиків, що навчалися співу, і Етторе, італієць із Сан-Франціско, що служив у італійській армії. Я погодився випити з ними. Одного із співаків звали Ролф Сіммонс, а співав він під ім'ям Енріко дель Кредо. Я ніколи не чув, як він співає, але сам він весь час вважав, що от-от має прославитись. Він був гладкий, на обличчі в нього видніли шерхлі червоні плями коло носа й рота, неначе він хворів на сінну, гарячку. Він щойно повернувся після виступу в П'яченці. Співав там у «Тосці» й мав нібито величезний успіх.
— Ви, звісно, ніколи не чули мене, — сказав він.
— А коли вас можна буде почути тут?
— Восени співатиму в «Ла Скала».
— Б'юсь об заклад, що його закидають стільцями, — обізвавсь Етторе. — Ви не чули, як на нього кидали стільці в Модені?
— Це підла брехня.
— Кидали, кидали, — сказав Етторе. — Я там був. І сам кинув шість стільців.
— Та хто ви такий? Нікчемний макаронник із Фріско!
— Він не вміє співати по-італійському, — провадив Етторе. — Скрізь, куди поїде, на нього кидають стільці.
— У П'яченці найгірший театр на всю Північну Італію, — сказав другий тенор.— У тому жалюгідному сараї просто неможливо співати, даю вам слово. — Цей тенор звався Едгар Сандерс, а виступав як Едуардо Джованні.
— Шкода, що я не був там і не бачив, як вас закидёли стільцями, — не вгавав Етторе. — Ви ж обидва не вмієте співати по-італійському.
— Він просто бевзь, — сказав Едгар Сандерс. — Тільки те й знає, що кидатись стільцями.
— Усі тільки те й знають, коли ви двоє співаєте, — сказав Етторе. — А поїдете в Америку, то будете там вихвалятися своїми тріумфами в «Ла Скала». Та вам у «Ла Скала» й однієї ноти не дадуть проспівати.
— Я таки буду співати в «Ла Скала», — сказав Сіммонс. — У жовтні співатиму в «Тосці».
— Підем послухаємо, Маку? — мовив Етторе до віце-консула. — Треба ж буде комусь їх боронити.
— Може, на той час прибуде на підмогу американська армія, — сказав віце-консул. — Вип'єте ще, Сіммонсе? А ви, Сандерсе?
— Гаразд, — відказав Сандерс.
— Я чув, вам мають дати срібну медаль, — звернувся до мене Етторе. — Що вам записали в поданні?
— Не знаю. Та й чи дадуть узагалі, ще не знаю.
— Напевне дадуть. Ото закрутяться коло вас дівчата в «Кова»! Заберуть собі в голову, ніби ви сам-один поклали дві сотні австріяків чи захопили цілу траншею. Повірте, що мої відзнаки далися мені нелегко.
— А скільки ви їх маєте, Етторе? — запитав віце-консул.
— Усі, які є,— сказав Сіммонс. — Задля цього ж і війну почали.
— Я мав отримати дві бронзові й три срібні медалі,— сказав Етторе. — Але затвердили тільки одне подання.
— А решту чому ні? — запитав Сіммонс.
— Ті операції не мали успіху, — відповів Етторе. — А коли операція не має успіху, медалей нікому не дають.
— Скільки разів ви поранені, Етторе?
— Тричі тяжко. Ось же в мене три нашивки. Бачите? — Він розправив рукав. То були паралельні сріблясті смужки на чорному тлі, пришиті до рукава дюймів на вісім нижче від плеча.
— Ви теж маєте одну, — мовив Етторе до мене. — Добре, коли їх маєш, повірте. Як на мене, то краще, ніж медалі. Даю вам слово, друже, мати три нашивки — це неабищо. На одну — і то треба дістати таке поранення, щоб три місяці пролежати в госпіталі.
— А куди вас поранено, Етторе? — спитав віце-консул.
Етторе закасав рукав.
— Осьде. — Він показав глибокий червоний шрам. — І в ногу, отут. Я не можу показати, бо на мені обмотки. І ще в ступню. Там відмерла кістка і весь час смердить. Я щоранку витягую дрібні уламки, та вона однаково смердить.
— Чим це так? — запитав Сіммонс.
— Ручною гранатою. Є такі, схожі на товкачі. Враз шмат ступні відтяло. Ви, певне, знаєте їх, ті бісові товкачі? — обернувся він до мене.
— Авжеж.
— Я бачив того сучого сина, що пожбурив її,— сказав Етторе. — Мене збило з ніг, і я вже думав, що тут і амінь, але в тих клятих товкачах майже нема чому вибухати. А того сучого сина я застрелив з гвинтівки. Я завжди ношу гвинтівку, аби не видно було, що я офіцер.
— Який він мав вигляд? — запитав Сіммонс.
— Єдина ота граната в нього й була, — провадив Етторе. — Не знаю, на біса він її пожбурив. Мабуть, давно хотів подивитися, що з того вийде. Певне, й бою справжнього ще ніколи не бачив. Ну, я його й поклав, сучого сина.
— Який він мав вигляд, коли ви його застрелили? — зновуї
