У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— Хіба в цьому справа? — почав я, але зупинив себе, бо Ганнуся без мене добре знала, що таке честь доньки для кожної селянської матері. Так було споконвіку, хоч люди про грамоту навіть не мріяли.

Не те каже Ганнуся, що думає. А може, виправдань для матері шукає? Може, відчула себе приреченою, до власної долі збайдужіла? Але як же я зараз поясню, що її освідчення застало мене зненацька і саме через те я так поводився? Вона вже знала, навіщо мене кличе, а мені це навіть на думку не спадало. А як добре було б отак взятися за руки, прийти до батьків моїх і сказати: «Що хочете робіть, а Ганнуся вже з нашої хати не піде! Бо ми з нею — чоловік і дружина». Може, й не зраділи б вони від поспішності такої, але певен: якби все їм розказав так, як воно є, не засудили б вони нас, прийняли б Ганнусю, як доньку рідну. Та як це зараз їй сказати? Не повірить вона — подумає, що то від жалості.

Недобре ми якось попрощались з Ганнусею. Подала вона мені руку біля хвіртки, наче випадковому знайомому. Очі в неї були вологі — напевне, сльози стримувала, обличчя в сяйві місячному холодним здавалося, наче то мармур був, а не живе тіло. Побігла вона од хвіртки так, ніби хтось із нас міг передумати, а вона цього дуже боялася.

Батька я застав на подвір’ї — сидів біля грубки під яблунею. Ще до того, як ногу йому відірвало, осколок легені пробив. Тепер оте поранення все частїше про себе нагадує. В хаті вже не світилося — мати, напевне, заснула, їй на роботу рано виходити. Тут, на подвір’ї, батько не користувався протезом, його складно зашнуровувати. Шкутильгав на саморобній милиці, а коли сідав, милиця поруч напоготові стояла.

— Ходив солов’їв слухати? — зустрів мене доброю усмішкою тато. — Оце зараз, Сергію, тільки й слухати. Потім уже будуть не ті солов’ї. Ну, та не зважай, це я так, до речі. Тут Яків до тебе заходив.

— Яків? — байдуже перепитав я.

— У вас же екзамени незабаром. Атестат зрілості — це не жарт.

Мені додумалось, що я сьогодні екзамен на зрілість не склав. В якусь мить хотілося про все батькові розказати, він би, напевне, зрозумів! Потім завагався: доки ж ти в коротеньких штанцях себе почуватимеш? Якби дізнався хто-небудь із хлопців про твої подвиги сьогоднішні, так би й сказали про тебе: материнське молоко на губах не обсохло.

Заснув я лише на світанку, мабуть, на якусь годину. Батько розбудив своїм кашлем. Так він тяжко тепер кашляє, що мені аж страшно за нього.

Ми втрьох звикли до школи ходити — Яків, Ганнуся і я. Був певен, що зараз побачу Ганнусю, як і завжди, біля хвіртки зі своїм школярським портфельчиком. Скільки ж їй років? Чомусь я про це ніколи не думав, ровесницею її вважав. А вона ж, напевне, років на два менша. Нас пізно до школи віддавали — ходити далеко, узимку хуртовини люті, а напровесні крига ненадійна. Так, їй незабаром шістнадцять. Але всі її дорослою вважають. Та вона й справді доросла.

Яків із хвіртки вийшов сам, Ганнусі чомусь не було.

— А де ж Ганя? — запитав я розгублено.

Він відповів непевним голосом:

— Нездужає.

До школи йшли мовчки — Яків був дуже похмурий, бо щось, видко, передчував. Звісно, він нічого не знав про нашу вчорашню розмову з Ганнусею, та, мабуть, її сльози дещо йому сказали.

А коли зі школи поверталися, ще здалеку почули голосіння Макарихи. Біля двору хуторяни стовпилися, дітвора на паркані сиділа.

— Ой, людоньки! — ламала руки над головою Макариха. — Ой, донечко моя! На кого ж ти мене покинула? Та я ж тільки горище послала прибрати. Та чого ж ти рученьки на себе наклала? Ой, горе мені, горе… Де ж той нехрист проклятий, що душеньку її занапастив?..

Як тільки ми з Яковом підійшли до двору, Макариха відірвала руку від розпатланого волосся і, показуючи на мене, закричала:

— Ось він! Ось він!.. Тримайте його. Це він її звів у могилу!

Але їй ніхто не повірив. За півгодини до нашої появи всі бачили «Побєду», із якої виліз переляканий дачник. Дізнавшись, що тут сталося, він так затрусився, що ледве до машини дійшов. Йому кричали, що лікаря треба привезти, хтось із хуторян дорогу заступив, а хтось навіть каменюкою скло вибив — зупинити його хотіли. Та він не зупинився.

Не повірив і Яків. Тепер він усе частіше тікає з дому, з матір’ю навіть не розмовляє. Нічого я йому не розповідав — Ганнуся цього не хотіла, та якось він сказав мені:

— Вона любила тебе, Сергію. Де ж ти, Ганю? Де ти?..

Темна ніч обступила наш хуторець, така темна, що здається, й світанку ніколи не буде. І темні душі живуть на землі нашій серед світлих та добрих людей.

Ганю, Ганю! Навіщо ти так поспішила? Я ж уранці хотів тобі сказати те, чого ти увечері не почула від мене.

Тепер пізно!..

Не забуду я тебе, Ганнусю. І довгоносика не забуду. І отих голосінь нещирих на твоїй могилі. А Яків не плакав. І за те його поважаю…