Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Вістря пера встромилося йому в око, пробивши мозок аж до потиличної кістки. Тої самої миті Ендайя повалився додолу, наче лялька, якій обтяли мотузочки. Тіло його, здригаючись, простягнулося на книжках. Алісія присіла навпочіпки коло нього, забрала револьвер, який поліціянт досі тримав у руці, і ногою підштовхнула тіло до краю балюстради. Відтак ще одним копняком скинула його, і Ендайя, ще живий, полетів у прірву і з глухим та вологим звуком розбився об камінь.
21
Ісаак побачив, як вона виходить із лабіринту. Дівчина трохи накульгувала, а в руці так природно тримала револьвер, що сторожеві похолола кров. Він бачив, як Алісія підійшла до того місця, де тіло Ендайї впало на мармурову підлогу. Вона була боса, але не вагаючись переступила через калюжу крові, що розтікалася довкола тіла. Нахилившись над трупом, обшукала кишені. Дістала й оглянула гаманець. Лишивши собі жмуток банкнот, решту викинула. Промацавши кишені піджака, вона знайшла ключі й забрала їх. Якусь мить Алісія холодно дивилася на труп, а потім висмикнула щось, що стирчало з обличчя Ендайї. Ісаак упізнав перову авторучку, яку він подарував їй менше ніж годину тому.
Алісія повільно підійшла до сторожа. Потім присіла коло нього й звільнила від наручників. Ісаак, який навіть не усвідомлював, що очі його повні сліз і що він тремтить, зустрівся з нею поглядом. Алісія дивилася на нього без жодного виразу на обличчі, немовби прагнула підтвердити дійсність бідолашному старому мрійникові, якому так хотілося бачити в ній реінкарнацію своєї втраченої доньки. Алісія витерла перо об поділ своєї нічної сорочки й простягнула його сторожеві.
– Я ніколи б не змогла бути нею, Ісааку.
Він мовчки витер сльози. Алісія допомогла йому підвестися. Відтак попрямувала до невеличкої ванної кімнати, що була поруч зі спальнею сторожа. Ісаак почув, як побігла вода.
Невдовзі, хитаючись, з’явився лікар Сольдевіла. Ісаак махнув йому рукою, і лікар підійшов до нього.
– Що сталося? Хто був той чоловік?
Ісаак показав головою на скручені у вузол і впечатані в підлогу руки-ноги за два десятки метрів від них.
– Святий Боже… – пробурмотів лікар. – А сеньйорита?
Алісія, загорнута в рушник, з’явилася з ванної і зайшла до Ісаакової кімнати. Лікар запитально глянув на сторожа. Той лише стенув плечима. Сольдевіла підійшов до дверей і зазирнув усередину. Алісія вбиралася в одяг, що колись належав Нурії Монфорт.
– Із вами все гаразд? – запитав лікар.
– Усе пречудово, – відказала Алісія, не відриваючи очей від дзеркала.
Лікар Сольдевіла відклав на потім свій подив, сів на стілець і став мовчки спостерігати за тим, як дівчина досліджує стару косметичку Ісаакової доньки, підбираючи щось для себе. Вона старанно нафарбувалася, ретельно підвівши губи й очі і відтворивши той образ, який значно більше в’язався з учинками, здійсненими нею, ніж те безпомічне тіло, якому лікар Сольдевіла надавав допомогу протягом останніх тижнів. Перетнувшись із ним поглядом у дзеркалі, Алісія підморгнула.
– Коли я піду, треба, щоб ви повідомили Ферміна. Скажіть йому, що труп мусить зникнути. Нехай піде до таксидерміста на Королівській площі, скаже, що від мене. У того є всі потрібні хімічні речовини.
Алісія встала, крутнулася навколо себе, оцінюючи в дзеркалі свій вигляд, і, поклавши до чорної сумочки револьвер і гроші, забрані в мертвого Ендайї, рушила до дверей.
– Хто ви? – запитав лікар Сольдевіла, коли вона проходила повз нього.
– Дияволиця, – відказала Алісія.
22
Коли Фермін побачив, як добрий лікар заходить до дверей книгарні, то відразу зрозумів, що сезон полювання на привидів відкрито. На обличчі Сольдевіли були безпомильні ознаки того, що хтось дуже професійно причесав його без гребінця. Даніель і Беа, які за прилавком намагалися звести місячні рахунки, пороззявляли роти від подиву, а потім кинулися йому на допомогу.
– Що сталося, лікарю?
У лікаря Сольдевіли вихопилося пирхання, схоже на кулеметну чергу, після чого він скрушно похнюпив голову.
– Даніелю, дістань плящину міцного коньяку, ту, яку твій шановний батечко заховав за підручник із формування національного духу [134], – скомандував Фермін.
Беа провела лікаря до стільця й допомогла йому сісти.
– Із вами все гаразд? Хто вам це заподіяв?
– Гаразд. Я й сам достеменно не знаю, – відповів той. – Ось відповіді на ваші запитання по порядку.
– А Алісія?
– По правді сказати, за неї я б хвилювався найменше…
Фермін зітхнув.
– Уже повіялася? – запитав він.
– Огорнута хмарою сірки, – відказав лікар.
Даніель простягнув йому склянку з коньяком. Лікар не став одмагатися й вихилив коньяк одним ковтком, наче цілющу мікстуру.
– Можна ще, будь ласка?
– А Ісаак? – запитав Фермін.
– Він лишився в роздумах.
Фермін нахилився до лікаря й зазирнув йому в очі.
– Що ж, ваше добродійство, викладайте все, бажано коротко і ясно.
Закінчивши свою розповідь, лікар попрохав ще коньяку, яким він замінив собі вечерю. Беа, Даніель і Фермін із серйозними обличчями згромадилися довкола нього. Коли належний для мовчання час було витримано, слово взяв Даніель:
– Куди вона могла піти?
– Мабуть, покутувати провину, – припустив Фермін.
– Коли ваша ласка, говоріть по-людськи, бо розгадування таємниць родини Семпере не входило до мого навчального курсу, – зауважив лікар.
– Повірте, найкраще для вас буде, коли ви зараз підете до себе додому, покладете на голову шматок телячої вирізки й лишите нам розплутувати цю справу, – мовив до нього Фермін.
Лікар кивнув.
– Слід очікувати ще озброєних бандитів? – поцікавився він. – Запитую, щоб бути готовим.
– Наразі, гадаю, що ні, – відказав Фермін. – Але, мабуть, зайвим не буде, якщо ви зникнете на якийсь час із міста й на кілька тижнів поїдете собі на води до Мунґату в товаристві якоїсь гарячої вдовички, щоб позбутися камінців у нирках чи будь-якої іншої перешкоди в сечових протоках.
– Чи не вперше мушу визнати за вами рацію, – погодився Сольдевіла.
– Даніелю, чому б тобі не провести пана лікаря, щоб він дістався додому цілим і неушкодженим?
– Чому я? – запротестував Даніель. – Ти знову хочеш мене спекатися?
– Ну, тоді можеш послати свого сина Хуліана, хоча, як на мене, для цього завдання потрібен хтось, хто вже брав перше причастя.
Даніель кивнув хоч-не-хоч. Фермін зауважив, що погляд Беа вп’явся йому в потилицю, але вирішив наразі не звертати на це уваги. Перш ніж попрощатися з лікарем, він налив йому на коня й, побачивши, що в пляшці лишилося зовсім трішки, допив коньяк із горла. Позбувшись лікаря й Даніеля, Фермін упав на стілець і затулив руками обличчя.
– А до чого все те, що лікар казав про таксидерміста й про тіло, яке має зникнути? – поцікавилася Беа.
– Брудна справа, яку, на жаль, доведеться
