У череві дракона - Микола Данилович Руденко

А Ганнуся мовби цього й не розуміла — наче хотіла повернути наше дитинство. Наче знов ми могли забути, що природа розвела нас у протилежні табори — її до дівчат, мене до хлопців.

— Давай повчимося! Може, згадаєш колись, хто тебе цілуватися навчив. Ну, чого так дивишся? Не бійся, не вкушу.

Вона наблизилась до мене, її груди торкнулися моїх грудей. Що це, звідки, чому? Все так просто було в наших стосунках. І нічим її розум не різниться від мого — тільки встигає більше світу побачити, більше взнати й запам’ятати. Лише в цьому я й помічав різницю між нами. Та ось її груди лоскітно торкнулися моїх грудей — і попливли дерева перед очима, мов на зеленій каруселі. То були якісь незрозумілі чари, щось таке, про що люди ніколи не перестануть думати. Я знав, що Ганнуся не відштовхне моїх рук, але мозок мій сам їх скував. А може, й не мозок, бо він теж був скований чимось.

— Який же ти незграбний! — засміялася вона й поцілувала мене в губи. — Тепер ходімо.

Я не йшов, а плентався. Був розморений тим, що діялося в тілі моєму. Це ж саме воно, тіло моє, пекло зараз душу, було вище, сильніше від неї, наказувало їй і вимагало такого, чого розум дозволити не міг. А Ганнуся крадькома кидала на мене лукаві погляди — мабуть, добре вона знала, на якому полум’ї я горів.

Так ми вийшли на високий піщаний пагорб, з якого видно ліси наші мало не до самого Києва. Лісники люблять такі місця, столики та лавочки майструють. І яма в піску вирита — в ній можна розкласти вогнище.

Я відчував дивну святковість у кожній своїй клітині. Ліс, що обступав нас звідусюди, здавався мені не лісом, він теж складався із клітин, бо межі поміж лісовими квадратами переорані так само, як кордони між державами. Якщо спалахне пожежа в одному квадраті, вогонь доповзе до переораної смуги, оближе смугастий прикордонний стовп і повернеться назад, бо далі йому шляху немає.

А там, на заході, синіють пагорби степові й вечірнє сонце стоїть над ними. Чомусь воно увечері стає приступнішим для ока людського, дозволяє себе оглянути.

Легко й просто було мені з Ганнусею. Ми бачили світ однаково, він дивував нас і чарував, бо як можуть солов’ї та конвалії людину не дивувати? Хіба ж соловейко цінний лише тим, скільки він комах винищує? Хіба конвалії потрібні природі лише для того, щоб широким листям лісовий ґрунт від посушливих вітрів захищати? Тоді навіщо солов’ям такі пісні, а конваліям чарівні квіти? І навіщо вся ця краса, що дихає чарами під вечірнім сонцем?..

Ми з Ганнусею нагребли соснових шишок і розклали невеличке багаття. Воно не заважало дивитися на зорі.

— Які тварини здатні бачити небо? — запитала Ганнуся. — Ну, всі, звичайно, потроху бачать, але отак годинами не зводити очей… Тобі не здається, що то чиїсь серця? Я читала в одному журналі, що серця наші світяться.

— І володіють величезним магнітним полем, — додав я. — Просто величезним!..

Мені здавалося, що я справді відчуваю струм, який тече від Ганнусиного серця через її руку, що лежала на моїй руці. І знов прокинулося в моєму єстві те дике, заборонене, що заволоділо мною під час Ганнусиного поцілунку. Та я не розумів прихованого змісту ні в її словах, ні в оцих дотиках. Ганнусі було весело, вона гралася, як озерна хвилька під берегом, але ми надто близько пов’язані дружбою — доброю, чистою дружбою, — щоб раптом злегковажити. Ми могли говорити про все на світі, тож, мабуть, природно й те, що Ганнуся випробувала на мені, чи вміє вона цілуватися. Все це лише товариські пустощі.

Мабуть, моя надмірна обережність засмутила Ганнусю. Це вже я зараз так гадаю, бо тоді я не розумів, чому Ганнуся раптом засмутилася. Забрала свою руку, нахилилася до вогнища, яке горіло в піщаній ямі, поворушила жар сосновою гілочкою й тихо запитала:

— Сергію, ти можеш зі мною так розмовляти, щоб була тільки сама правда?

— А навіщо ж взагалі розмовляти? — відповів я запитанням. — Тільки для того, щоб коливати повітря?..

— Скажи, тобі подобається яка-небудь дівчина?.. Ну, просто як дівчина. Без філософії.

Її запитання було надто несподіваним для мене. Я ніколи не думав про те, чи подобається мені якась дівчина. Окрім Ганнусі, я взагалі ні з ким не дружив, хіба що з Яковом. Та в мене було майже таке саме ставлення до нього, як і до Ганнусі: добрий, вірний товариш, хоча з ним і не про все можна поговорити. То яка ж мені дівчина могла подобатись? І навіщо вона мені, коли є Ганнуся?

— Якось не помічав.

Така була моя відповідь. І це була правда. Той трепет, який збудила Ганнуся в мені сьогодні, був іще не досліджений мною в собі самому. Про нього було рано щось казати.

Я гадав, що є час про все подумати, все осмислити. А Ганнусі це треба було знати сьогодні! І якби я сказав їй такі слова, які тепер кидаю в сірий туман («Я люблю тебе, Ганю!»), то все б склалося інакше. Але я не сказав їй цих слів. Тепер їх казати нікому…

Ганнуся відкинула соснову гілочку, на вустах її завмерла якась холодна, глузлива посмішка. На мене вона не дивилася — дивилася в темний простір, що витьохкував солов’їними голосами. На очах з’явилися сльози.

Ці сльози мене дуже налякали.

— Чого ти, Ганю?..

Я несміливо потягнувся до її руки. Вона