Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Крістіною звали дружину Педро Відаля. У її смерті поліція також звинуватила Мартіна. Офіційна версія стверджує, що він утопив її в озері в містечку Пучсарда, зовсім близько від того будинку в Піренеях, куди він тебе привіз.
– Це брехня.
– Можливо. Але ти кажеш, що Мартіна, коли він говорив про неї, мучило сумління…
– Давид був доброю людиною.
– Але ж ти сама переконувала мене, що він цілковито стратився глузду, що йому ввижалися речі й люди, яких не було, що він гадав, ніби ти – його колишня учениця, Ізабелла, яка померла десять років тому… Ти не боялася за себе? За свою дитину?
– Ні.
– Тільки не кажи, що тобі не спадало на думку покинути його в тому будинку й утекти звідти.
– Ні, не спадало.
– Ну, гаразд. Що було далі?
14
– Це сталося, здається, наприкінці березня. Останні кілька днів Давид почувався краще. Під накриттям, спорудженим біля стрімкого берега, він знайшов невеличкий дерев’яний човник і майже щодня, рано-вранці, виходив на веслах у море. Я вже була на сьомому місяці й проводила дні в будинку, читаючи. Там була величезна бібліотека, що містила майже всі твори улюбленого Давидового письменника на ім’я Хуліан Каракс, про якого я ніколи раніше не чула. Коли вечоріло, ми розпалювали камін у вітальні, і я читала вголос. Ми прочитали всі книжки Каракса. Тими днями ми саме закінчували його останній роман, «Тінь вітру».
– Я його не знаю.
– Майже ніхто не знає. Вони думають, що знають, але це не так. Тої ночі, пізно за північ, ми дочитали книжку. Я пішла спати, а за дві години відчула перші перейми.
– На два місяці раніше терміну…
– Боліло страшенно, немовби хтось бив мене ножем у живіт. Мене охопила паніка. Я на весь голос стала кликати Давида. Коли він відгорнув ковдру, щоб узяти мене на руки й віднести до машини, ми побачили, що простирадло було все в крові…
– Мені шкода.
– Усім шкода.
– Ви поїхали до лікаря?
– Ні.
– А твоя дитина?
– Це була дівчинка. Вона народилася мертвою.
– Мені дуже прикро, Аріадно. Може, нам краще на цьому зупинитися сьогодні? Я покличу лікаря, щоб він дав тобі якісь ліки.
– Ні, я не хочу на цьому зупинятися.
– Гаразд. Що було далі?
– Давид…
– Заспокойся, не поспішай.
– Давид узяв мертве дитя в руки і став вити, наче поранений звір. Дівчинка мала синюшну шкіру й здавалася лялькою, що зламалася. Я хотіла підвестися й обійняти їх, але була надто слабкою. На світанку, коли стало розвиднятися, Давид узяв дівчинку, подивився на мене востаннє й попросив пробачення. Відтак вийшов із дому. Я доповзла до вікна й побачила, як він спускається сходами поміж кручами до пристані. Наприкінці її було прив’язано дерев’яний човник. Давид сів у нього з тілом дівчинки, загорнутим у ганчір’я, і став гребти, раз по раз обертаючись. Я піднесла руку, сподіваючись, що він мене побачить, що повернеться. Але він гріб далі, аж доки не зупинився метрів за сто від берега. Сонце вже виринало з моря, яке видавалося вогненним озером. Я бачила постать Давида, який підвівся, тримаючи щось у руках. Потім узявся бити по дну човна. За кілька хвилин суденце пішло під воду. Давид стояв нерухомо, із дівчинкою на руках, і дивився на мене, доки море не поглинуло його назавжди.
– Що ти робила далі?
– Я втратила багато крові й була дуже слабкою. Кілька днів я пролежала в гарячці, гадаючи, що все це страшне снище і що Давид ось-ось ввійде у двері. Опісля, коли я вже могла підвестися й триматися на ногах, я стала щодня ходити на пляж. Чекати.
– Чого чекати?
– Що вони повернуться. Ви, мабуть, гадаєте, що я була така сама божевільна, як Мартін.
– Ні, я зовсім так не гадаю.
– Селяни, що приходили зі своїми візками, щодня бачили мене там, вони підходили, щоб запитатися, чи все гаразд, лишали мені щось поїсти. Казали, що я маю поганий вигляд, і пропонували відвезти мене до лікарні в Сан-Фаліу. Мабуть, це вони повідомили Громадянську гвардію. Патрульні знайшли мене, коли я спала на пляжі, і доставили до лікарні. У мене було переохолодження, перша стадія бронхіту і внутрішня кровотеча. Якби я тоді не потрапила до лікарні, то не протягнула б і дванадцяти годин. Я не сказала, хто я, але з’ясувати це їм було неважко. Оголошення про розшук із моєю фотографією висіли по всіх комісаріатах і поліційних відділеннях. У лікарні я провела два тижні.
– Батьки не приїхали тебе провідати?
– Вони не були моїми батьками.
– Я маю на увазі Убачів.
– Ні. Коли мене нарешті виписали, два поліціянти й «швидка» забрали мене й завезли назад до резиденції Убачів у Мадриді.
– Що вони сказали, коли побачили тебе?
– Сеньйора – вона вимагала, щоб її називали саме так, – плюнула мені в обличчя й обізвала невдячною сукою. Убач покликав мене до свого кабінету. За весь час, доки я там була, він навіть не підвів погляду від столу. Убач пояснив, що мене віддадуть до інтернату біля Ескоріалу [133] і що я зможу повертатися додому на кілька днів на Різдво, якщо тільки буду себе добре поводити. Наступного дня мене відвезли туди.
– Скільки часу ти провела в інтернаті?
– Три тижні.
– Чому так мало?
– Керівництво інтернату дізналося, що я розповіла про все, що сталося, своїй товаришці по кімнаті, Анні-Марії.
– Що ти їй розповіла?
– Усе.
– І про викрадених дітей?
– Усе.
– Вона повірила?
– Так. Із нею сталося щось подібне. Майже всі дівчата в тому інтернаті мали схожі історії.
– І що далі?
– Кілька днів по тому її знайшли повішеною на горищі. Їй було шістнадцять років.
– Самогубство?
– А ви як гадаєте?
– А з тобою що зробили?
– Відправили назад до Убачів.
– І…
– Убач мене побив і замкнув у кімнаті. Сказав, якщо я далі розпускатиму про нього брéхні, він запроторить мене до божевільні до кінця мого життя.
– І що ти йому відповіла?
– Нічого. Тої самої ночі, коли вони заснули, я вилізла через вікно зі своєї спальні й замкнула на ключ кімнату, де спали Убачі, на четвертому поверсі. Потім я спустилася в кухню й пустила газ. У підвалі зберігалися бідони з керосином для генератора, і я вилила все на підлогу й на стелі першого поверху. Потім підпалила фіранки й вийшла в сад.
– Ти не втікала?
– Ні.
– Чому?
– Хотіла подивитися, як вони горять.
– Розумію.
– Не думаю. Але я розповіла вам усю правду. А тепер хочу вас
