Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Усі наведені докази, уривчасті й наче переобтяжені прикладами, можуть видатися надто вигадливими. Пропоную більш простий метод. Візьмімо чиєсь життя, що складається з повторень, наприклад моє. Проходячи повз Реколету, я не можу не згадати, що тут спочивають мій батько, мої діди та прадіди, й так само колись спочиватиму я сам, коли раптом згадую, що вже безліч разів згадував про це; я не можу самотньо блукати нічними околицями, не подумавши про те, що в ночі, як і в споминах, ми знаходимо приємність, бо вона позбавлена зайвих подробиць; я не можу шкодувати про втрачену любов чи дружбу, не подумавши про те, що втратити можна лише те, чим насправді не володів; кожного разу, проходячи повз одну з крамничок на Півдні, я думаю про тебе, Елено; кожного разу, зачувши пахощі евкаліпта, я думаю про Адроґе, де минуло моє дитинство; кожного разу, згадуючи 91-й фрагмент з Геракліта: «Неможливо двічі ввійти в одну ріку», — я захоплююсь його кмітливою діалектикою, адже легкість, з якою ми сприймаємо поверхневий сенс цих слів («Ріка вже інша»), потай підказує нам інший, глибинний («Я вже інший») і змушує повірити, що ми самі здогадалися про це; кожного разу, коли я чую, як якийсь германофіл зневажливо каже щось про ідиш, я думаю про те, що ідиш, хоч би там що — це діалект німецької мови, трохи присмачений мовою Святого Духа. З цих збігів (а також інших, які я тут не згадую) складається моє життя. Певна річ, ніщо не повторюється достоту; існують відмінності в тоні, температурі, освітленні, загальному фізичному стані. А проте гадаю, істотних відмінностей не надто багато: припустімо, якась людина (або дві незнайомі між собою людини, які, однак, переживають щось подібне) уявляє дві однакові миті. Зробивши таке припущення, запитаймо себе: а що, коли ці дві миті насправді одна? Хіба не досить одного-єдиного поняття, що повторюється, щоб перемішати й сплутати весь часовий ряд? Хіба палкі шанувальники, котрі віддаються якомусь рядку Шекспіра, не є Шекспіром?

Я ще не згадав про етику тієї системи, яку щойно окреслив. Не певен, що вона тут присутня. У п'ятому абзаці четвертої глави трактату «Санхедрін»{778} з «Мішни» сказано, що перед Божим Судом той, хто вбиває одну людину, — руйнує світ; якщо множинності не існує, той, хто знищить усе людство, винний не більше, ніж первісний самотній Каїн (як учить віра), і жертви їхні рівнозначні (як учить магія). Гадаю, це справді так. Гучні вселенські катастрофи — пожежі, війни, епідемії — це завжди один біль, помножений незліченними примарними дзеркалами. Так вважає Бернард Шоу («Guide to Socialism»[506], 86): «Твої страждання — це найбільше, що може витримати світ. Помираючи від голоду, ти зазнаєш усіх мук, що завдає голод в усі часи, які були та які будуть. І навіть якщо разом з тобою помиратимуть десять тисяч інших людей, твій голод не стане в десять тисяч разів сильнішим, а муки — в десять тисяч разів тривалішими. Не давай морочити себе жахливою сумою людських страждань; такої суми не існує. Ні злидні, ні біль не підсумовують». (Див. також «The Problem of Pain»[507], VII, K. C. Льюїса{779}).

Лукрецій («De rerum natura»[508], 1, 830) приписує Анаксагору вчення про те, що золото складається з крупиць золота, вогонь — з вогненних іскор, кістка — з дрібних невидних кісточок. Джосая Ройс{780} — можливо, під впливом святого Августина — вважає, що час складається з часу і що «кожна мить теперішності, в якій щось відбувається, є так само низкою миттєвостей» («The World and the Individual»[509], II, 139). Така постановка питання дотична до думок, висловлених у цій статті.

II

Кожна мова — плинна і є відбитком свого часу; вона непридатна для розмови про вічне, про позачасове. Тих, кому не прийшлися до вподоби наведені раніше докази, можливо, задовольнить ця сторінка, датована 1928 роком. Я вже згадував про неї; це оповідання «Відчуття смерті»:

«Хочу занотувати тут те, що я пережив нещодавно вночі — дрібницю, надто швидкоплинну та дивовижну для простої пригоди і надто безглузду та зворушливу, щоб бути думкою. Йдеться про один епізод і одне слово: я вимовляв це слово й раніше, але ніколи доти не відчував його з такою повнотою. Отже, приступаю до оповіді, беручи до уваги всі випадковості часу та простору, що тоді мали місце.

Пам’ятаю, це було так. Надвечір’я того дня захопило мене в Барракасі — районі, де я майже не буваю, до того ж настільки віддаленому від звичних місць, куди я потрапив потім, що це додало дивний присмак дню, про який я згадую. Я був вільний, а що вечір видався погідний, тож після вечері я вийшов з дому, щоб прогулятися й поринути в спомини. Обирати маршрут не хотілось, я вирішив скористатися всіма можливостями, не зводячи їх до якоїсь конкретної, щоб прогулянка не здалася нудною наперед. Отже, я пішов, як то кажуть, навмання; підсвідомо я вирішив оминати проспекти та широкі вулиці, в усьому іншому поклавшись на найхимерніші пропозиції випадку. А проте якийсь душевний потяг вів мене до тих кварталів, що їх я часто згадую і назви яких відлунюють у моєму серці.

Кажу не про рідний квартал, де минуло моє дитинство, а про його досі ще таємничі околиці — місця, добре знайомі з розповідей, але майже незнані насправді, близькі й легендарні водночас. Зворотною стороною звичного були для мене ці закапелки, про які я й гадки не мав, невидимі, наче фундамент будинку або кістяк тіла. Я опинився на якомусь перехресті. Вдихав ніч, спокійно відпочиваючи від думок. Через втому і без того невигадливий вид здавався ще більш спрощеним. Непоказність робила все довкола якимось примарним. Вулиця складалася з приземкуватих будиночків; на перший погляд убогі, вони, проте, мовби випромінювали щастя. Вони були водночас уособленням бідності й краси. В жодному не горіло світло; на розі бовваніла смоковниця; піддашки, що височіли над видовженою лінією стін, здавалося, були витесані з тієї ж безмежної ночі. Вулицю перетинала стежина, та й сама вулиця була ґрунтовою — з глини ще не завойованої Америки. Провулок у глибині, вже майже пампа, губився десь