"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

сосен були тепер чорні. Жодна будівля військового городка не вціліла. Приземкуватий цегляний барак, у якому вони ночували й обідали, ніби занурився в землю, і окремо на землі лежав його дах. У кількох місцях, так само, як і Рудін, з землі визирали люди. Вони були схожі на ховрахів, що висунулися з нір. Коли Рудін ховався в свою щілину, Фогель з сусідньої гукнув йому: «Крамер, сюди! Веселіше буде!» Тепер там, де була щілина Фогеля, зяяла величезна, мов кратер вулкана, воронка. Вона диміла… Неподалік від Рудіна з землі видряпався майор Глікштейн. Весь у землі, давлячись від кашлю, він ходив між воронками: зазирав у них, хитав головою і брів далі.

На територію городка в'їхало дві пожежні машини й фургони з есесівцями, що охороняли «Сатурн» в дорозі. Незабаром вогонь у переліску стих, і сосни оповило хмарами диму.

Біля есесівського майора зібрались уцілілі сатурнівці. Їх було не більше тридцяти.

Солдати почали розкопувати завалені щілини.

— Їх треба викопати! Їх треба викопати! — кричав солдатам майор Глікштейн. — Ми повинні знати, скільки живих і скільки мертвих. Я зобов'язаний мати ці відомості! — Мабуть, він з'їхав з глузду, але ніхто не звертав на нього уваги.

Невідомо звідки взявся Зомбах. На тому місці, де були ворота в городок, стояла його машина — очевидно, Зомбаха не було на території городка цієї страшної ночі. Блідий як папір, він оглянув панораму загиблого городка і подався в сосновий перелісок. Там він простояв хвилин з десять біля машин, що догоряли. Потім, не сказавши нікому й слова, майже бігом повернувся до своєї машини і поїхав…

«Оппель-капітан» Зомбаха ледве пробирався вулицями Мінська, раз по раз дорогу йому перетинали завали розбитих будинків. Зомбах, звично випроставшись, сидів поряд з шофером і бездумними очима дивився вперед. Коли машина зупинилася, нарешті, перед будинком, де містився один з штабів угрупування «Центр», шофер вирішив, що полковник заснув, і довго не наважувався його потурбувати. Та ось до свідомості Зомбаха дійшло, що вони стоять. Він тривожно озирнувся, поквапливо виліз з машини і попрямував у штаб.

Зомбах ішов до генерала Рекнера, з яким був знайомий ще по Франції. Навіть більше, ніж просто знайомий: вони досить часто разом коротали вечори за шахами і пляшкою доброго французького вина, вели неквапливі, довірчі розмови. Зомбаху імпонувала одвертість генерала, його сміливі про все судження і, нарешті, його непохитна впевненість в собі і в усьому, що він робив. Зомбах завжди був небайдужий до впевнених у собі людей, а зараз, як ніколи, потребував підтримки сильної людини…

Зомбах зайшов до кімнати, де працював генерал, підійшов до столу, за яким той сидів згорбившись, і мовчки подав йому руку. Генерал Рекнер випростався, але руки не взяв, дивлячись на нього лютими, червоними очима.

— Ви що, не впізнаєте мене? — пробурмотів Зомбах, не опускаючи руки.

— Що вам треба? — спитав генерал Рекнер.

Зомбах повільно опустив руку. Йому почало здаватися, що все це відбувається у сні, і він тривожно озирнувся.

— Я питаю, що вам треба? — підвищив голос генерал Рекнер.

— Я Зомбах, — прошепотів полковник.

— Я це знаю. Як знаю і те, що ви учасник зради рейхові. У мене з вами ніяких справ бути не може.

— Що… що ви сказали?

— Те, що ви чули.

Рекнер безцеремонно і з огидою розглядав Зомбаха і, очевидно, повірив, що той справді не знає того, що відомо генералу.

— Рекомендую вам піднятися на поверх вище і з'явитися до Кальтенбрунера, який там. Він з ночі розшукує вас.

— Навіщо?

— Він вам пояснить.

Зомбах майже цілу хвилину стояв нерухомо, дивлячись на генерала, і раптом у нього сяйнув здогад.

— Послухайте, хіба може бути хтось винен у тому, що росіяни зробили наліт?

— Який наліт! Киньте плести дурниці! — заревів Рекнер. — Ми зазнаємо ганебної поразки внаслідок вашої зради, а ви звинувачуєте росіян. Я вважав вас чесним офіцером… І, в усякому разі, більш мужнім. Я не розумію, як ви можете після всього дивитися людям в очі. Геть звідси! Я не бажаю дихати з вами одним повітрям!

Зомбаха хитнуло, він незграбно повернувся і поплентався до дверей. Коли він вийшов, генерал подзвонив комусь по телефону і сказав:

— Полковник Зомбах, якого я від себе прогнав, тільки-но вийшов з мого кабінету…

Зомбах повільно йшов коридором. Назустріч йому і обганяючи його пробігали офіцери, які не звертали на нього уваги. Побачивши двері з написом «Для чоловіків», він звернув до них і ввійшов у темну вбиральню. Після ночі тут забули підняти штору затемнення. Зомбах підійшов до вікна і зірвав паперову штору. Але вікно виявилося сліпим, воно було зафарбоване білим. Зомбах з розмаху вдарив кулаком по склу, і воно з жалібним дзвоном випало. Він висунувся в розбите вікно і побачив пожежу, що гоготіла неподалік. Потім він здивовано поглянув на свою закривавлену руку: в м'якуші долоні стирчав уламок скла. Він його витяг, викинув у вікно і став шукати по кишенях носовичок. Але замість носовичка витяг пістолет, уважно його оглянув, одвів запобіжник і раптом швидко вставив дуло в рот і натиснув на спуск.

Дізнавшись від генерала Рекнера, що Зомбах у приміщенні штабу, Кальтенбрунер розпорядився негайно його арештувати і продовжував розмову з Мюллером.

— Те, що він тут, це добре, — поклавши трубку, сказав Кальтенбрунер. — Було б гірше, якби він встиг прорватися до Канаріса. А тепер ми його знешкодимо.

— Доки ж Канаріс буде безкарно обдурювати фюрера і пестити таких дурнів, як Зомбах? — Мюллер, очевидно, хотів сказати це з пафосом обурення, але страх за свою шкуру виявився сильнішим від нього, і питання прозвучало безглуздо риторично.

Кальтенбрунер загадково посміхнувся і сказав:

— Вам, Мюллер, треба дбати про власну долю, а не про Канаріса.

— Я перед Німеччиною чистий! —