Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Евгений Алябьев! — відрекомендувався.

— Аляб’єв? — краєм вуха почула Орися. — А ви не родич, бува...

— Родственник! Об этом все спрашивают! — приязно посміхнувся високий чоловік.

— Ви  — родич отого самого Олександра Аляб’єва, який написав знаменитого «Солов’я»?

Соловей мой, соловей, голосистый соловей, ты куда, куда летишь?

Где всю ночку пропоешь?

Орися вивела куплет своїм колоратурним сопрано. Майже так, як вчила Ніна Павлівна. За партитурою, не додаючи зайвих мелізмів. Пригадала слова:

Ты лети, мой соловей,

Хоть за тридевять земель,

Хоть за синие моря,

На чужие берега;

Побывай во всех странах,

В деревнях и в городах,

Не найти тебе нигде Горемычнее меня.

— «Не найти тебе нигде горемычнее меня»... І про нас також... — зітхнула Катерина.

— Ні, тепер вже не про нас... — замріяно вивела «Соловей мой» Орися. — Чомусь мені здається, що всі наші біди вже скінчилися, далі буде тільки хороше. Так гарно, так вільно дихається навіть тут, за цими стінами. І люди стали зовсім іншими — добрішими, світлішими. Поглянь, скільки добра, скільки щастя навколо! От Людмила Володимирівна — їй уже за п’ятдесят, мабуть, а розцвіла, мов конвалія у травні... Любов.

— «Любві все возрасти покорни!» — вивела басом Катерина.

— Ну, девчата, вы и молодцы! Неужели на Украине знают Чайковского? И Алябьева? — дивувався чомусь далекий нащадок композитора. — А мне казалось, вы только свои, украинские, поёте...

— Даремно вам так здавалося. Ми знаємо і цінуємо світову класику.

— Это приятно... А во времена Александра Алябьева считалось, что «Соловей» — это так, любительская песенка.

— Но эта «песенка» пережила века... — додала Людмила Володимирівна. — Хоть текст, чесно говоря, и неказист — рифмы слабоваты.... Но музыка волшебная! Зато имя автора стихов чего стоит! Сам Антон Дельвиг, друг Пушкина!

— Цей романс зробила вічним Поліна Віардо, вона винесла його на європейську сцену, співала у «Севільському цируль-нику» під час уроку музики. Кажуть, публіка шаленіла... — пригадала розповіді Ніни Павлівни Певної Орися. — Хоч у ті часи була мода додавати безліч додаткових мелізмів... ну, відтінків, прикрас до основного музичного тексту. І це не завжди йшло на користь творові. Так мене вчили...

— Где? В консерватории? — перепитав Аляб’єв.

— Та ні, моя консерваторія була на Воркуті.

— У вас прекрасный голос, настоящее колоратурное сопрано, вы должны беречь себя, учиться...

— От бачиш, Орисю, всі тобі кажуть — скарб у тебе в горлечку! От уяви собі — Львівська опера! І ми з Андрієм та Романом сидимо у залі, а ти — на сцені, в головній ролі! Ні, краще Київська! Ні, Большой театр!

— Та чого там — Мілан, Ла Скала! — посміхнулася Орися, та в глибині душі гріла думку про оперне майбутнє. Не так вже багато їй років — є час і повчитися, і поспівати. Опера — не для дівчаток, це не балет, як у Люби Бершадської — вибув на рік-другий — і скінчена кар’єра, молоді наступають на п’яти.

— Орисю, ходімо на Службу Божу, скоро почнеться! — квапила її Катря.

У ці святкові дні свободи особливою радістю стало слово Боже — правили вільно, не ховаючись, священики усіх конфесій. Про час і місце відправ оголошували заздалегідь по місцевому радіо.

Це радіо хроном сиділо в горлянці начальства. Думали-гадали, як із ним боротися — і вигадали! Взялися на спосіб радикальний — вимкнули у зоні електрику! Бараки опинилися у мороці. Та не було у тім великої біди — травневі ночі короткі, а закоханим і без світла — рай.

Радіо замовкло. Та через кілька днів передачі відновилися — Кострицький зумів знайти вирішення. Змайстрував невеличку гідроелектростанцію.

— Враньйо! Брехня бандеровская! — насміхатимуться потім невіри. — Што он — пустіл воду із-под крана — і вот вам турбіна, вот вам лампочка Ілліча? Да не било етово!

А не брехня і не враньйо. Спершу справді хлопці з групи Кострицького зняли з машини, що стояла на госпдворі, генератор, знайшли десь у майстернях двигуна, у кузні викували величезне колесо... Та крутити його безперестанку виявилося нелегко. З часом змайстрували справжню гідротурбіну — через територію табору йшов водогін високого тиску, який вів воду до міста, тому відключити його не могли. Такої, хай і невеликої, потужності вистачало.

До групи радіозв’язку долучилися лікар Барконі та його друг Олександр. Розуміючи важливість зв’язку та інформації, частим гостем у них був один з провідників повстання Юрій Кнопмус.

Разом з ними в радіорубці — секретній, схованій від усіх кімнаті в третьому бараку, працювала й Оля. Вони берегли кожну хвилину, не хотіли розлучатися й на мить. Хто знає, скільки отих коротких митей відвело їм життя на подружнє щастя?

Після вінчання — урочистого, велелюдного обряду, що викликав сльози на очі не лише жінок — і хлопці ледве стримувалися, аби не зволожити сухий, до всього звичний погляд, Ольга й Ференц відчули себе не просто людьми, яких випадково звела у круговерті повстання доля. Кожної хвилі переконувалися у тому, що саме ця невипадкова випадковість притягнула їх докупи, мов дві половинки одного цілого, що ця зустріч — не на оті куці, вкрадені у неволі дні. Свічка, запалена священиком, отцем Антоном Куявою, палатиме їм усе життя.

Що воно значить, бути дружиною, Оля скоріш відчула, аніж зрозуміла. Ані власного дому, ані власної кухні — жодного символу подружнього вогнища, знаного вільним... Та нарешті з’явилася можливість реалізувати одвічне жіноче прагнення — піклуватися про щось своє, про чоловічу частинку самої себе, про сильне — і таке безпорадне часом, про мужнє — і таке дитинне... Щось подібне відчував у собі й