Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Місяць нічних допитів. Удень: «Не спать!» У тумані, в пекельному мороці — очі слідчих. Уже не розрізняв хто і про що запитує. Не відповідав. Раптом просте запитання: «Знаєте слова власовского гімна?» «Слишал...» «Напішитє!» Рука вивела так-сяк слова першого куплету — до ладу чи ні... «Дальше не помню...» «Хватіт і етого. Подпішитєсь» Так у гімну з’явився автор — із власноручним підписом. Російський поет Юрій Грунін.

Суд. Табір і знову роки голоду й рабської праці. Де було гірше? Тут. Бо там — фашисти. Вороги. А тут — свої. І без вини, без просвітку, без надії.

Людина пристосовується до всього, всюди виживає. Навіть тут, на розжареному піску пустелі, ростуть якісь колючки. Щоб вижити, станеш колючим. Юрій став. Наїжачився до аморальності, жорстокості світу, до буднів тюрми і табору сухими, гострими голками, не пускав нікого в душу, не грів у ній зайвих надій, жив просто і суворо, не розкисав. Сухе дерево не гниє. А кому що до того, що в глибині цієї суворої душі буяли, квітли, наливалися усіма барвами і соком почуттів справжні, виболені долею вірші. Втім, навіть у німецькому полоні вірші жили. Була надія на повернення, віра в рідний, дорогий серцю край, що зустріне сина, обігріє, простелить широкий шлях у майбутнє. Що колись його вірші прочитають справжні поети, оцінять. Тут, під палючим сонцем пустелі, висохло усе. Слова падали, мов камені, такі ж важкі й такі ж гарячі. Та хай кине у мене каменем той, хто не зневірився б і не висох у цім нелюдськім краю. Пекельним, вогненним камінням летіли слова у таборові мури.

Бесцельным, в пути своем узеньком, в грядущем каком-то году смертельно измученным узником во тьму катакомбы уйду.

Поетові дається сила описати пережите словом. Пережите знаходилося поза межами дозволеного у радянській країні. Весь його досвід пролягав за межею оптимістичного соціалістичного, на боці сюрреалістичного, фантастичного, в нелюдський спосіб збоченого існування, якого не було, бо й бути не могло у найдемократичнішому краї світу. На карті краю позначалися лише будови століття, будови, звісно, комсомольські. «В буднях вєлікіх строек» — лунало життєрадісне. Смертельно змучені в’язні — це не з нашої радянської дійсності. Це з картини Босха.

Пережити. Вижити. І зараз, на межі, за крок до волі — опинитися серед оцих «блатних», що лізуть, немов таргани, до жіночої зони? Піти? І опинитися під прицілом кулемета з вишки — поки що не стріляли, та палець на спусковому гачку може затремтіти будь-якої миті. А у поета окрім бажання жити є ще й відповідальність за слово, продиктоване Господом і записане на єдино дозволеному у таборі матеріалі — у власній пам’яті. Його неможливо відібрати під час обшуку, неможливо спалити, неможливо порвати на клапті, та легко знищити одним спазматичним рухом пальця на кулеметному гачку. І світ поета Юрія Груніна зникне.

Піти? Відчути, врешті, себе людиною — бо лише у парі, поруч із коханою жінкою чоловік відчуває увесь огром буття...

Піти?

Піти! І хай буде те, що буде!

Пролом у стіні — вже не діра, а пролом, щоб іти назустріч долі з не похиленою головою, не рачки. Нарачкувалися, годі!

Ішов — і згадував історію справді шекспірівського почуття. Ні, скоріш ростанівського... Саме Едмон Ростан оживив у своїй п’єсі невгамовного забіяку та дуелянта, гострослова і поета Сірано де Бержерака, майже ровесника легендарного д’Артаньяна. Власне, Сірано — прізвище. Савіньон Сірано. А дворянське «де» приліпилося до батьківського Бержерак якось само собою. Дворянське «де» висіло на кінчику гострої, мов половинка ножиць богинь долі Мойр, і готової втинати нитку долі кожного, кому не до вподоби довжина знаменитого бержераківського носа, шпаги. Історія двох закоханих у прекрасну Роксану чоловіків знана у світі. Красень Крістіан де Невілетт, що не міг скласти докупи двох слів, і Сірано, чий ніс приходив на побачення за півгодини до нього самого, та голос і слово могли зачарувати саму Гомерову сирену. У Ростана чоловіки домовилися: «Твоїм умом я буду, а ты — моею красотой!»

Юрій Грунін не потребував чийогось обличчя замість власного. Тонкі риси, вишуканий профіль, акуратні вуса — жіноча спокуса, цілком класичних пропорцій ніс — мрія Бержерака! Уміння зачарувати, отой чоловічий шарм справжнього російського інтелігента, що передається генетично і відточується вихованням — мрія де Невілетта.

Та де Невілетт на ймення Льова все-таки стояв поміж Сірано та Роксаною. Льова, добрий друг і майже брат, легко знайомився із жінками. Саме він попросив Юрія написати листа отакій собі українці Ганні — «штоб красіво!» Юрій, поет і художник, був неперевершеним майстром у таких справах — прихилити серце жінки, зачарувати словом, а далі, чоловіче, крутись уже сам, як зможеш. Та сталося так, що відповідь потрапила до рук Юрія. І зачарувала щирістю. Розморозила кригу серця. Впала росою на колючки саксаула, якими стирчала у світ душа. І полилося...

Я измучен любовной жаждой.

Путь мой терниями увит.

Я устал признаваться каждой в этой выдуманной любви -

и менять её, как перчатки, нервно пальцы свои теребя.

Видишь губ на мне отпеча.тки целовавших меня до тебя?

Я брожу, будто бык, по кругу, в бесконечной ночи продрог, не найдя за всю жизнь подругу в этом вечном кольце дорог.

Я тебе не солгу, как многим лгут, в себе затаив самца, — те, которым живот да ноги заслоняют овал лица.

Согласись, коль того хотела, — я с собою тебя совью!

Только нужно ль, лаская тело, говорить про любовь свою?

Я устал от любовной жажды.

Ах, как этот порыв знаком: мне бы руки свои однажды за спиной твоей сжать замком!

Вот, услышав тебя, не смею нежность слов твоих перебить.

Я, наверное, не сумею так же нежно тебя любить.

Скільки