Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Та який зиск із цих думок? Він пішов далі. Зазоріло: мовчазна ріка була прекрасною, а в світанку причаїлося щось таємниче; днина обіцяла бути погожою, а на блідому ранковому небі не було жодної хмаринки. Філіп почувався страшенно стомленим і помирав від голоду, але не міг спокійно сидіти через постійний страх зустрітися з поліціянтом. Цього Філіп боявся смертельно. Він почувався брудним і мріяв про можливість помитися. Урешті-решт юнак опинився на Гемптон-корт. Він відчував, що заплаче, якщо негайно щось не з’їсть. Знайшовши нарешті дешеву їдальню, Філіп зайшов усередину: від пахощів гарячої їжі йому зробилося млосно. Він планував з’їсти щось поживне, чого вистачило б на цілий день, але шлунок протестував від самого лише погляду на їжу. Тому він замовив горнятко чаю і хліб із маслом. Він пригадав, що сьогодні неділя, тож можна навідатися до Ательні, і помріяв про ростбіф і йоркширський пудинг, які вони їстимуть; однак почувався смертельно втомленим, аби зустрітися зі щасливою й галасливою родиною. Філіп був похмурий і нещасний і не хотів нікого бачити. Він вирішив піти у парк біля палацу й полежати на траві. Усі кістки боліли. Можливо, йому вдасться знайти колонку, щоб умитися й попити; Філіп помирав від спраги, утім, більше не був голодним, тож із задоволенням думав про квіти, галявини й величні пишні дерева. Він розумів, що слід краще обдумати свої плани на майбутнє. Лежачи на траві в затінку, Філіп запалив люльку. Намагаючись заощадити, він уже давно дозволяв собі палити лише двічі на день і тепер радів, що мішечок із тютюном був повний. Він не знав, що роблять люди, коли в них немає грошей. Незабаром Кері заснув і прокинувся майже опівдні. Він вирішив, що слід вирушати в місто, аби рано-вранці відповісти на всі оголошення, де пропонували роботу. Філіп згадав про дядька, котрий обіцяв заповісти йому свій невеличкий статок. Він і гадки не мав, скільки в дядька є грошей, та в будь-якому разі не більше ніж кілька сотень фунтів. Цікаво, чи можна якось заробити грошей, заклавши майбутній спадок? Для цього знадобиться згода старого, а він її ніколи не дасть.
«Єдине, що мені залишається, — якось перебитися до його смерті».
Філіп прикинув, скільки вікарію років. Добряче за сімдесят. Він страждав на хронічний бронхіт, але безліч стариганів на це хворіють і живуть вічно. Тим часом щось підвернеться. Він не міг позбутися думки, що його випадок особливий; люди в його становищі не помирають від голоду. Філіп не впадав у відчай лише тому, що досі не міг повірити в реальність усього, що з ним відбувається. Він вирішив позичити у Лоусона півсоверена. Цілий день Філіп провів у парку, а коли голод ставав нестерпним, палив люльку — він не збирався нічого їсти, аж поки не збереться повертатися до Лондона — шлях був далекий, тож не завадить підкріпитися. Щойно звечоріло і стало прохолодніше, він рушив у путь, а стомившись, спав на лавицях. Ніхто його не чіпав. На вокзалі Вікторія Філіп помився, поголився й освіжився, а потім замовив хліб із маслом. Снідаючи, прочитав оголошення в ранковій газеті. Одне з них впало йому в око: у відділ домашнього текстилю однієї добре відомої крамниці запрошували продавця. Серце дивно стиснулося — упереджені погляди середнього класу не дозволяли Філіпові працювати в крамниці, однак він лише здвигнув плечима, зрештою, яке це мало значення? Він вирішив спробувати отримати це місце. З’явилося химерне відчуття, наче погоджуючись на всі приниження та навіть рухаючись їм назустріч, можна змінити Божу волю. Коли присоромлений Філіп з’явився в крамниці о дев’ятій годині, виявилося, що там уже стоїть довжелезна черга. Тут були люди різного віку — від шістнадцятирічних хлопців до сорокарічних чоловіків; дехто розмовляв стишеними голосами, але здебільшого люди мовчали. Приєднавшись до черги, Філіп помітив кілька ворожих поглядів і почув, як хтось сказав:
— Єдине, чого я хочу, — швидше отримати відмову, щоб устигнути на співбесіду в інше місце.
Чоловік, що стояв поруч із Філіпом, глипнув на нього й озвався:
— Маєте досвід такої роботи?
— Ні, — зазнався Філіп.
Його співрозмовник на мить змовк, а потім зауважив:
— Без запрошення після обіду з вами не розмовлятимуть навіть у найменшій крамничці.
Філіп розглядав службовців. Дехто розкладав рулони ситцю та кретону[312], а інші (як повідомив сусід у черзі) готували до відправлення в провінцію замовлення, отримані поштою. Приблизно о чверть по дев’ятій з’явився завідувач. Філіп почув, як хтось у черзі сказав, що це містер Ґіббонс. Це був огрядний коротун середніх років із чорною бородою і масним темним волоссям. На розумному обличчі бігали жваві очиці. Завідувач був убраний у шовковий капелюх і сюртук, вилогу якого прикрашала біла герань із листочками. Чоловік зайшов до кабінету, залишивши двері відчиненими; це була дуже маленька кімнатка з американською конторкою в кутку, книжковими полицями і стінною шафкою. Люди в коридорі спостерігали, як він механічно відчепив квітку з одягу і поставив її в наповнену водою чорнильницю. Правила на роботі забороняли носити квіти на одязі.
(Службовці, котрі хотіли залишитися з начальником у гарних стосунках, цілий день висловлювали захоплення його квіткою.
— Я ніколи не бачив гарнішої квітки, — запевняв хтось із них. — Ви самі її виростили?
— Так, це я, — відповідав завідувач, і його розумні очі сяяли від гордості.)
Завідувач зняв капелюх, перевдягнув сюртук, переглянув листи, а потім подивився на людей, які на нього чекали. Він ледь помітно змахнув одним пальцем, і перший чоловік із черги ввійшов до кабінету. Люди заходили до завідувача по черзі й відповідали на його запитання. Чоловік коротко цікавився необхідним, не відводячи погляду від обличчя кандидата.
— Вік? Досвід? Чому звільнилися з роботи?
Відповіді він слухав незворушно. Коли прийшла Філіпова черга, йому здалося, наче завідувач зацікавлено витріщився на нього, адже Кері прийшов у чистому й пристойно пошитому одязі. На вигляд він трохи відрізнявся від решти.
— Досвід?
— Боюся, у мене
