Лицарі любові і надії - Леся Романчук
«Маленький українець»... Чули б вони, повстанці, що колись, через півсотні років, у начебто вільній Україні, начебто свій, волею народу здобутий і поставлений над головами очільник вимовить оте ганебне і принизливе — «маленький українець»! Наче він — тато, месія, Божий обранець, покликаний захистити і нагодувати п’ятьма хлібами сих «сірих та убогих», що повірили. І стоятимуть вони, довірливі, мужні, сильні і зовсім не «маленькі» українці на майдані, зовсім такому ж, як тут, у Кенгірі, дивитимуться такими ж ясними та добрими очима і... віритимуть... А всім удоволені сидітимуть удома, кожен у своєму бараку, на своїй вагонці, жуватимуть свою пайку і... боятимуться... чи ненавидітимуть... А потім судитимуть те, про що судити не мають права, бо не були там, бо не відчули.
Але тут, у казахському червоному степу, зібралися ті, у кого отриманий від прадідів ген непідкорення плекала Українська Повстанська Армія чи литовське лісове братство. Ті, для кого слово «свобода» стало символом життя. Навіть у національному знаку — тризубі, вони читали заповітне — ВОЛЯ.
Даремно, ой, даремно зібрало перемудрене керівництво ГУЛАГу їх докупи отут, під палючим сонцем Кенгіру. Даремно сподівалося, що роки рабства по Сибірах зламали, похитнули, знищили прагнення свободи, упокорили вільних духом назавжди.
Бивозячи найактивніших з уражених повстанням Воркути та Норильська, досі безпомильне у своїх прогнозах начальство цього разу дало маху. Схибило! Опростоволосилося! Змішало у Кенгірі гримучу суміш із бандерівців та лісових братів, та ще й додало детонатор у вигляді «кримінального елементу», який досі завжди чемно виконував свою «високу місію» — тероризувати політичних. Змішали необачно. І воно гримнуло! Вибухнуло, аж у кабінетах шибки задзвеніли!
Биявляється, ген свободи не вимерзає, не нищиться голодом, його не притлумиш рабською працею. Живучий! У тих, у кого він є. Гени свободи з усього світу змішалися тут, у цих бараках. І кожен диктував свій шлях до волі.
— Добре їм, цим бандерівцям, страйкувати, їм стільки сидіти, що роком більше, роком менше без різниці. А нам? вже по десять відмотали і що, знову на десятку нариватися? Чи на весь їхній четвертак? Ні, ви там як знаєте, а я посиджу тихо!
— А до дівчат не хочеться? — підколювали інші.
— Хочеться. Та не дуже можеться. От якби сметанки, м’ясця...
— А ікорки паюсної? Може вам, ваше благородіє, кулеб’яку? Чи гур’євської кашки забажаєте? Так я мигцем!
Одних ген свободи гнав на барикади — краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. Інших, навпаки, тримав на «робочих місцях», бо зовсім скоро звільнення, зовсім близько офіційний кінець жаху. Таким було найважче втриматися, бо душа криком кричала — весни, любові, волі!
— Юро, а ти чому не йдеш до своєї Ганни?
— Відчепись! — обернувся на інший бік Юрій.
У цих грудях боролися пристрасті, рівні шекспірівським. «Бути чи не бути? Іти чи залишитися?» Кохання, бурхлива пристрасть, що роздирала груди, жага поцілунку і доторку — і свідомість неоплатної ціни однієї хвилини такого побачення... А ціна — свобода.
Всього рік, всього рік залишився їм з Ганною за дротом. Потім — поселення. Але вони можуть перебувати на поселенні разом, можуть одружитися, можуть удвох долати труднощі, які, власне, ніщо, порівняно з тим, що вже пережито. Про ці труднощі, про це тихе, мирне життя удвох, хай би навіть у наметі, у землянці, у найкрихітнішому із закапелків мріяв самотніми ночами Юрій. Чи ж не ліпить своєї оселі ластівка на кручі? Чи не звиває орел гніздо на неприступній скелі? Він подолає усе для коханої, він спорудить палац на піску чи на вічній мерзлоті, і там, у чистоті душі та шаленстві тіла житиме їхнє кохання.
Все вже омріяне. Все продумане, кожен крок, кожне слово. І тут — діра у мурі, і тут ця неочікувана свобода посеред неволі, яка може потім обернутися роками каторги... І перекреслить усі плани. А йому вже тридцять чотири.
Історія кохання через мури, кохання у листах ще чекає на свого Шекспіра. І не дочекається, мабуть. Бо надто сокровенне, надто потаємне і внутрішнє воно, це почуття, щоб хтось зміг зрозуміти. Неможливо. Можна тільки пережити.
Пережити знову ревіння танків, кров на криці, вогонь і дим довкола, і темряву, і забуття... І чоботи біля обличчя. Міцні. Нові. Не наші. «Я очнулся невольником в стане немецком, и на уровне глаз моих — их сапоги»... І табір для військовополонених. Три довгих роки голоду і рабської праці. Обстріли табору з радянських літаків, бомбардування — засівали бомбами, хоч знали, що тут — свої. Свої? Ні, тут — вороги радянської влади, свої, радянські люди, в полон не здаються!
Об этом не хочется мне вспоминать, а вспомнишь — и сердце застынет.
Родимая родина-мать-перемать прислала свинцовый гостинец.
Німці насміхалися: «А що ж це ваш Сталін так вас не любить?» Боліло... Потім звільнення з німецького концтабору. Нарешті! Можна написати батькам, можна передати найдорожче — вірші. Щоб зберегли, щоб прочитали, щоб... ой, мрії-мрії! Чи можна таке надрукувати в сталінському радянському раю?
Оманливий подих свободи від гітлерівського концтабору сп’янив і зрадив... Забув, не подумав, не міг собі уявити, що на волі теж існує цензура, що кожен вірш перед тим, як він потрапить до рук матері, читають інші, не материнські, очі.
Поет! Справжній! Саме такий потрібен, щоб
