У череві дракона - Микола Данилович Руденко
Та про це я вже розповідала. Як і слід було сподіватись, Федір загинув від горілки — його, п’яного, вночі збила вантажівка. Ну, а що сталося з Мариною, то це вже відомо.
Не буду докладно описувати нашого життя під час нового наступу військ. До кордону з Німеччиною у нас було два перебазування — Мінськ та Каунас. Мінськ був зруйнований не менше, ніж Вязьма. А ті будинки, які лишалися цілі, вибухали від німецьких бомб, що були замуровані в стіни. Василь разом з Красоткіним брав участь у розмінуванні Мінського радіозаводу, що містився поруч обласної лікарні, яка стала нашою госпітальною базою. Завод був врятований. Разом із ним були врятовані й корпуси лікарні, де на той час лежало кілька тисяч поранених.
Якось я запитала у Василя:
— Що з тобою? Ти наче когось поховав.
Пригадую, Василь сидів біля вікна, тримаючи на колінах Сергійка. На моє запитання відповів не одразу. Посміхнувся якось безрадісно, ніби те, про що він зараз думав, належало до якихось гріхів.
— Страшно мені за нього, Соню, — сказав він нарешті. — Ми зараз так далеко від того, про що в окопах громадянської мріяли.
— Такі руйнування, — непевним голосом зауважила я. — Доки відбудуємо…
— Так. Але я думаю не тільки про це.
— А про що ж?..
Він пересадив Сергійка на здорову ногу, щоб хлопчикові не муляв протез.
— Звідки це береться в людях?.. Одна війна, друга. Невже на його долю теж випаде?..
Треба сказати, що ми з Василем володіли зовсім не схожими формами уяви. Все, що Василь пізнавав, він одразу ж намагався прикласти до земних проблем, а моя уява жила в абстракціях. Звісно, я потім також поверталася на землю. Загалом же виходило, що ці різні форми уяви доповнювали одна одну. Принаймні мені так здавалося.
— Може, це не від людей походить? — з деяким острахом запитала я. — Може, це теж закони природи?
— Ні! Не вірю… Це було б жахливо, — гаряче заперечив Василь.
— Значить, самі люди винні?..
Він довго мовчав.
— Так, це складно, Соню. Складно… В одне я вірю: не в природі тут справа. Бо якщо це в самій природі закладено, то… Мені б і жити не хотілося. Тут якесь відхилення… Ну, той же расизм. Хіба ж це природне явище?.. Це щось нелюдське. Звір у людині прокинувся.
— Звір — це також природа, — сумно зауважила я.
— То інші закони, Соню. Для людини це неприродно. А проте, бач, пробивається тварина. Може, це востаннє?.. Ми ж нібито давно вже із звірячої шкури вилізли.
Потім знову згадали про дядька Сашка та Осадчого. Війни без причин не буває. За землю б’ються, за те, що пильніше берегти треба, ніж власне життя.
Це, власне, було повернення в той світ, де в мені вперше з’явилося щемливе й солодке почуття, котрому я не знала наймення і лише згодом зрозуміла, що то і є заповітне слово, яке тільки в дорослому віці вимовляється вголос, — «кохання». Знов і знов я пригадувала обличчя Василя в одсвітах від печі, де догоряли дрова, — то й був початок у мені жіночого, хоч я тоді ще була дитиною. І дядько Сашко поставав у моїй пам’яті, і кожне слово, мовлене в той вечір. Так почувається людина тільки в церкві, тільки на молитві, хоч розмова точилася про землю, ба навіть про кізяк. Ми з Василем потім не раз поверталися до цієї теми — і я добре бачила, що Василь також був небайдужий до розмови з дядьком. У ньому щось проростало, посіяне в той незабутній вечір. Василь тоді цілий місяць прожив у нашому хуторці. Розмова біля печі — то був лише початок дискусій. Вони тривали вже без мене — найчастіше на помідорних плантаціях, де Василь був жаданим гостем.
І ось тепер, розмірковуючи про глибинну причину війни, Василь пригадав газетну інформацію: німці вивозять з України гумус.
— Із Сахари, бач, нікому не спадало на думку перевозити землю в Європу. А з України женуть у свій фатерлянд ешелон за ешелоном. Отже, у слові «земля»… Так, у цьому слові далеко не все сказано. Є просто гола земля… Тобто земні мінерали, без органіки… Ну, а є земля… Це, може, трохи дивно звучить… Земля в розумінні сонячної енергії. Бо наші чорноземи — то вже не просто земні мінерали. Це, можна сказати, космічні нагромадження.
Десь він роздобув твори Докучаєва і до глибокої ночі зачитувався ними.
— Знаєш, Соню, як Докучаєв визначає гумусний шар планети? Він каже, що то є живе тіло! Розумієш? Так само, як повчав мене Олександр. А мені це якоюсь фантастикою здавалося… Отже, під ногами українців є живе тіло, а під ногами німців майже немає. У них там слабенький гумусний шар. Якщо так поглянути на причину війни… Виходить, це війна за сонце, яке прийшло на землю. Отже і Христос, і Богоматір… Якби я почав отак розмовляти зі своїми колегами, мене б назвали фантазером. Щонайменше. Або навіть… Як це кажуть — стріха поїхала? — Він сумно засміявся. Відтак приголубив мене й палко зашепотів: — Яке це щастя, що в мене з’явилася ти! Мені ж тепер, окрім тебе, і поговорити ні з ким.
Одного разу Василь навіть наважився заговорити про Маркса. Я розуміла, як важко йому давалися слова. То була поки що не розмова, а лише натяк — справжні розмови на цю тему почнуться тоді, коли Василь повісить свій полковницький мундир у стареньку шафу іще довоєнного зразка. Та все ж сумніви у незаперечності марксизму з’явилися іще у фронтовій землянці.
— Маркс, безумовно,
