Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Що він меле! — не йняли віри дівчата.

— Зрадник! — стиснули кулаки хлопці.

— Ного місія, бач, окончена! Падлюка він кончена, більш ніхто! Добре, що ми не пішли з ними, правда, Орисю! — і наче камінь упав з душі.

— Пригадуєш, він говорив якось: «Ваши лозунги — «Свобода или смерть!» Свободы не будет, то зачем же тогда смерть?»

А я гадаю, Катре, що смерть краща за таке життя, яким нас змушують жити! — підняла на подругу світлі, голубі, аж прозорі очі Орися. — Хай ковток, хай кілька днів, хай тиждень свободи! А потім буде видно...

— А я вірю, що все буде добре! Хіба вони не бачать, що так далі не можна? Хіба вони не люди? — Катерина вірила в це сама і переконувала своєю вірою інших.

— А я думаю, що не люди, — дивилася на світ більш тверезо Аня Людкевич. — Ні, таки не люди. Людина не може вбивати іншу людину і не відчувати докорів совісті. А совісті в них немає. Значить — не люди! Значить...

І затнулася...

— Що з тобою, Аню? Ти наче за дріт перечепилася, — намагалася зазирнути їй в очі Катерина. — А, он у чому справа... Знову ці сині очі... Знову цей... Я знаю, його звати Володимир!

— Та ну тебе, Катерино! — відвернулася і побігла геть присоромлена Аня.

Болодимир безпорадно озирався, згубивши щойно віднайдену у натовпі дівчину. Та що ж воно коїться! Наче навмисно ховається його доля! А інших він просто не помічає. Та й хіба час заглядати за чорними косами та бровами шнурочком? Зовсім інші клопоти у Караташа — виготовлення зброї для самооборони, виготовлення гранат. Ех, якби ж на Воркуті! Там шахти, там вибухівка, а тут навіть розумні хлопці не можуть виготовити вибухової речовини — немає потрібних компонентів. Ні, такої години ніколи думати про особисте — справа передовсім. Тим паче, цієї ночі їхня бригада заступає на варту — пильнувати порядку в таборі, нести варту біля прохідної, на барикадах, біля проломів у стінах, стежити за можливими провокаціями охорони.

— Хлопці, шикуйсь! — українці пригадали вишкіл в УПА, росіяни — службу в Радянській армії, поляки — в армії Андерса, латиші й литовці — свою партизанку — «лісових братів». Навіть ті, кому нічого було пригадувати, рубали стройовим незгірше за інших — дівчата ж дивляться! І розгорталися плечі, підіймалися голови, світлішав погляд.

— І яка ж ото падлюка придумала — «прікривать от автоматчіков мужчін! Есесовская тактіка!» Та сам ти есесо-вець, зрадник чортів! — плювалися хлопці, обговорюючи «радіозвернення» Макеева і не забуваючи додати до смаку слова, яких немає в статуті жодної з армій, та без яких не обходиться в чоловічій розмові.

З жіночої зони підійшла колона дівчат, які мали заступити на варту разом із хлопцями. Ліда Охрімович зачитувала список. І враз:

— Володимир Караташ і Анна Людкевич!

З жіночої колони ступила крок уперед дівчина... Ті самі чорні коси... Ті ж брови шнурочком... Злякалася, побачивши, з ким звів до пари наказ... Сахнулася... Зніяковіла...

— На варту кроком руш!

І впала синя казахстанська несолов’їна ніч. І рука знайшла руку, і серце знайшло серце.

Життя у таборі перебігало всіляко: для кого активно — у чергуваннях на радіовузлі, виготовленні листівок, варті, для інших — спокійно, у перечікуванні цієї «авантюри», «сабантуя», «бунту», а дехто глибоко переживав, що навіть підозра в участі у діях проти беззаконного закону може стати фатальною — збільшити термін ув’язнення. Ці дві категорії просто відлежувалися, відпочивали.

Б кожному народі, суспільстві, колективі завжди є люди діяльні, ті, хто сміливо висловлює свою думку, виступає проти несправедливості, чинить кроки для здійснення змін, є чимало таких, що на словах підтримують, але в активних діях участі не беруть, є ті, хто намагається перележати в кущах час виборювання перемін, пасивно визнаючи їх корисність, але дозволяючи іншим пролити кров за своє щасливе майбутнє. Потім, коли все минеться і забудеться, коли кров мучеників, що полягли, аби підняти людей на щабель ближче до свободи, перестане волати до неба, ті, хто тихцем-бігцем перележав, пересидів, перечекав почнуть переписувати минуле і виявиться, що саме вони й волали найгучніше, саме вони й потрясали основи, саме вони й перебували у центрі. І ніхто їм не заперечить. Мертві мовчатимуть. Історію пишуть живі.

Є й такі, кому будь-яка сваволя влади, будь-яке очевидне беззаконня, якщо воно випродукуване персоною певних повноважень, святе й беззаперечне. Ходити в ярмі й цілувати руку погоничу — не просто обов’язок, а й певна мазохістична насолода. Не люди — знахідка для кожної влади, керівника чи навіть найменшого прища на голому місці із зовсім крихітним портфельчиком. Насолода підкоренням, уміння її прийняти і відчути — доля певної частки щасливців. їм добре усюди. «Нехай, нехай, кажуть, може, так і треба...» — це про них Тарасове. Це супроти них і найвища нота поетового обурення, що здійнялася аж до неба.

Є дві безцінні речі у того, хто ризикує назватися «homo sapiens», — життя і свобода. Життя безцінне для усіх без винятку. Ціна свободи — різна. від найвищої — до повного нуля. Тим паче, що не завжди йдеться про свободу тіла. Неволя духу — найстрашніша із несвобод, проте не кожен її відчуває.

Мабуть, відчуття свободи передається певним геном. Є люди, є цілі сім’ї, позбавлені потреби дихати вільно. Щасливі люди. їм невідомі муки заклеєного законом рота, їм легко дотримуватися вимог мовчати і «благоденствувати». А ці вимоги завжди ходять разом, і друге є наслідком першого. Відсутність гена — благодатний дарунок долі. Такі сім’ї легко виживають, легко уживаються на тлі будь-якого невігластва, здирства, беззаконня, аби лиш воно ішло згори. Ні мама, ні тато, ні дитина з такої родини не ризикують потрапити під лезо караючого меча, захлинутися кривавою повінню