Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— Що, заради всіх святих, змусило вас вирішити їхати до Африки? — запитав Філіп.

— Ой, навіть не знаю. Гадаю, це мій обов’язок.

Філіп не відповів. Почувався він якось дурнувато. Він розумів, що Гейвордом керує душевна тривога, яку він не в змозі був пояснити. Якась незрозуміла сила всередині змушувала його піти й воювати за свою країну. Це здавалося дивним, адже Гейворд вважав патріотизм звичайними забобонами і, вихваляючись власним космополітизмом, називав Англію місцем висилки. Натовпи співвітчизників ображали його витончену натуру. Філіп замислився, що саме змушує людей чинити всупереч своєму світогляду. Гейвордові пасувало б залишитися осторонь та з посмішкою спостерігати, як варвари знищать одне одного. Здавалося, люди — просто маріонетки в руках невідомої сили, яка смикає їх туди-сюди; іноді вони користуються розумом, щоб виправдати свої вчинки, але якщо це неможливо, діють наперекір здоровому глузду.

— Люди — надзвичайно дивні створіння, — зауважив Філіп. — Я не сподівався, що ви підете рядовим на фронт.

Гейворд злегка знітився і всміхнувся, але не озивався.

— Учора я пройшов медогляд, — сказав він нарешті. — Варто було стерпіти цю gêne[310], щоб дізнатися, що я цілком здоровий.

Філіп помітив, що його товариш досі вживає показні французькі слова там, де чудово пасували англійські. Саме тієї миті до шинку зайшов Макалістер.

— Я хотів вас бачити, Кері, — повідомив він. — Мої співробітники більше не хочуть притримувати ці акції. На ринку відбувається казна-що. Вони вимагають, аби ви розрахувалися.

Філіпове серце втекло у п’яти. Він знав, що це неможливо. Розрахуватися означало змиритися з втратами, але гордість змусила його відповісти спокійно.

— Не думаю, що зараз варто їх забирати. Краще продайте їх.

— Добре вам казати «продайте», а я не знаю, чи вдасться. На ринку застій, покупців немає.

— Але зараз їхня вартість одна ціла одна восьма фунта.

— Ах, так, але це нічого не означає. Стільки ви за них не отримаєте.

Філіп трохи помовчав, намагаючись оволодіти собою.

— Ви маєте не увазі, що вони взагалі нічого не коштують?

— Ох, я цього не кажу. Звісно ж, вони щось коштують, але зрозумійте, зараз їх ніхто не купує.

— Тоді продайте їх за стільки, скільки вдасться.

Макалістер пильно подивився на Філіпа, замислившись, чи не занадто сильний для нього цей удар.

— Мені страшенно шкода, старий, але ми всі в одному човні. Ніхто не думав, що війна так затягнеться. Я вас у це втягнув, але сам теж загруз.

— Байдуже, — озвався Філіп. — Хто не ризикує, той не п’є шампанського.

Він повернувся до столика, з-за якого підвівся, щоб побалакати з Макалістером. Кері був ошелешений, раптом страшенно розболілася голова, але йому не хотілося, щоб його вважали слабкодухим. Він просидів ще годину, збуджено регочучи з кожного сказаного слова. Урешті-решт він підвівся.

— Ви мужньо сприйняли новину, — сказав Макалістер, потискаючи йому руку. — Гадаю, нікому не захочеться втратити від трьох до чотирьох сотень фунтів.

Повернувшись до своєї тісної вбогої кімнатки, Філіп кинувся на ліжко і піддався розпачу. Він продовжував гірко шкодувати, що був таким дурнем; продовжував повторювати собі, що шкодувати безглуздо, адже все, що сталося, було неминучим лише тому, що сталося, але він ніяк не міг із собою впоратися і почувався жахливо нещасним. Заснути не вдавалося. Філіп пригадував, як протягом кількох останніх років викидав гроші на вітер. Голова мало не лускала від болю.

Наступного вечора листом надійшла виписка з рахунку. Філіп зазирнув до своєї банківської книги. Виявилося, що після сплати всіх боргів у нього залишиться сім фунтів. Сім фунтів! Ще пощастило, що грошей узагалі вистачить, аби розрахуватися. Було б жахливо зізнаватися Макалістеру, що в нього немає грошей. Протягом літньої сесії Кері робив перев’язки у відділені окуліста й купив в іншого студента офтальмоскоп[311]. Він ще не розрахувався за нього, але сміливості сказати студентові, що відмовляється від покупки, йому не вистачало. А ще потрібно було купити кілька підручників. На життя залишалося п’ять фунтів. Їх вистачило на шість тижнів, а потім Філіп написав дядькові листа, який здався йому досить офіційним, і повідомив, що через війну втратив багато грошей і без допомоги не зможе закінчити навчання. Він попросив вікарія позичити йому сто п’ятдесят фунтів і надсилати їх частинами протягом наступних вісімнадцяти місяців, обіцяючи віддати їх із відсотками, щойно почне заробляти. Щонайпізніше за півтора року він отримає диплом, а разом із ним місце асистента та три фунти щотижня. Дядько відповів, що нічим не може зарадити. Нечесно було б змушувати його продавати цінні папери, коли справи на біржі кепські, а свій невеликий статок він мусив зберегти для себе самого на випадок хвороби. Лист завершувався невеличкою проповіддю. Він завжди попереджав Філіпа, а той ніколи не звертав на його слова уваги; чесно кажучи, ця ситуація його не здивувала, він завжди знав, чим завершаться Філіпове марнотратство і брак урівноваженості. Від цих слів Філіпа проймало вогнем і холодом. Йому ніколи не спадало на думку, що дядько зможе відмовити, і зразу він вибухнув від люті, але потім чітко усвідомив: якщо дядько не допоможе, йому не вдасться продовжити навчання. Через панічний страх Філіп забув про гордість і знову написав блекстейблському вікарію, наполегливіше пояснюючи йому ситуацію. Однак, напевно, йому не вдалося як слід змалювати своє становище, і дядько не зрозумів, у якому розпачі племінник. Він повідомив, що не змінить свого рішення; Філіпові вже двадцять п’ять і він справді зобов’язаний заробляти собі на життя. Після його смерті племінник отримає невеличкий спадок, але зараз він не дасть йому жодного пенні. У листі Філіп помітив задоволення того, хто багато років засуджував чужу поведінку, і нарешті виявилося, що він мав рацію.

99

Філіп почав віддавати під заставу свій одяг. Він зменшив витрати, харчуючись лише раз на день, окрім сніданку, тому їв хліб із маслом і какао, щоби протриматися до наступного ранку. Увечері так хотілося їсти, що доводилося лягати о дев’ятій годині. Філіп розмірковував, чи не позичити грошей у Лоусона, але страх почути відмову не дозволяв йому зважитися на цей крок. Урешті-решт він таки попросив позичити йому п’ять фунтів. Лоусон із задоволенням дав їх, але сказав:

— Ви ж віддасте мені їх за тиждень чи не так? Я мушу розрахуватися за рами, а саме зараз грошей катастрофічно не вистачає.

Філіп знав, що не зможе їх повернути, і так страждав від думки про те, ким його після цього вважатиме