Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Солдати! Не стріляйте в нас, не слухайте наказів беріїв-ських банд! Ми не злочинці, ми такі ж люди, як ви. Не брудніть свої руки кров’ю невинних чоловіків та жінок, яку мають на своїх руках ваші офіцери. Вимагаємо припинення насильства. Не віримо в обіцянки брехливих беріївських покидьків, якими є місцеві табірні начальники. Ми вимагаємо, щоб прибули представники Центрального Комітету партії! Солдати, не заходьте до нас у зону і не провокуйте інших. Ми краще умремо, ніж здамося у руки підлим виродкам Берії!»

Отаке звернення читали, змінюючись, Ганна Геник, Слава Яримовська, Марійка Перещук.

Дівчата захоплювалися винахідливістю та майстерністю Кострицького:

— Анатолію, де ти цього навчився? Мабуть, університет скінчив?

— Ага, університет! От вони, мої університети — тюрма, табір. Отут і вчився, — сміявся у відповідь талановитий хлопець.

Анатолій родом із Великого Токмака на Запоріжжі, виростав сиротою, скінчити вдалося усього сім класів. Під час війни погнали в Німеччину. Спершу працював на заводі, потім, помітивши хист хлопчини до техніки, господарі перевели у радіотехнічну майстерню, ремонтував телефонні апарати. Працював, схоплював усе на льоту.

— Скоро ми вийдемо на короткі хвилі, зможемо передавати на далекі віддалі! — ділився планами з Юрієм Кнопмусом, керівником відділу пропаганди.

Невтомними руками Кострицького створено не тільки радіовузол — мікрофони, динаміки, а й телефонну мережу, що об’єднала зони і кабінети керівників повстання.

Радіопередачі глушили, вмикали свої брехливі «говорильні». «Говорильні» не завжди брехали. Вони зачитували постанови уряду. Одна з них, мов ножем, краяла серце — звільняють засуджених малолітніми.

— Дівчата, а якщо правда? — замріяно вдивлялася у небо Катерина. — Олю, а ти чого мовчиш? Ти теж засуджена у сімнадцять, теж підлягаєш звільненню!

— І ти віриш, Катрусю, в цю їхню брехню? Виведуть нас за зону — і розпихають по різних таборах.

— А я так гадаю, дівчата, — зітхнула Орися. — Що буде всім, те буде й нам. Як ми можемо в такий час залишити своїх подруг?

Аня Людкевич глянула на Орисю добрими очима:

— Та ви ж з нами хіба якийсь місяць, дівчата. Не турбуйтеся, ми не образимося, якщо ви вийдете на волю. А раптом не брешуть чекісти?

— Брешуть чи ні — нікуди не підемо. Знову приходив отой Макєєв із комісії, мабуть, йому доручили вивести малоліток. Читав список. Довгий... сотні чотири, не менше. Завтра вранці — на вихід.

— То збирайтеся, дівчата! — підтримала Ліда Охрімович. — А раптом правда, раптом через який тиждень побачите маму з татом?

— Ні. Не вмовляйте, не спокушайте, не рвіть душу. Сама начетверо рветься... — призналася Катерина. — Як подумаю, що можна завтра опинитися на волі, серце так стукає... А як я буду жити на волі, знаючи, що покинула своїх у таку хвилину?

— І я не піду, залишуся з вами. Хай буде, що буде! — посміхнулася Ольга. Та зітхання таки не стримала — ой, і жорстока ж спокуса — волею!

Цієї ночі дівчата майже не спали — не говорили уголос, та кожна знала, про що думають інші. Вранці підхопилися ні світ, ні зоря.

— А я таки піду, гляну, чи справді випустять!

— І я гляну. Цікаво, скільки ж людей зголоситься на вихід.

Зголосилося із чотирьох сотень аж тринадцять. Олексій

Пилипович Макєєв, колишній вчитель географії, як уповноважений комісією за вивід малолітніх, подався з ними на вахту.

— Ти куди? — перетнули дорогу двоє хлопців, озброєних саморобними списами.

— Я выполняю поручение комиссии! — заявив Макєєв.

Малоліток пропустили. По одному вони проходили за

ковані залізом двері. Десятий, одинадцятий... І за останнім прошмигнув Макєєв. Залізо брязнуло.

Вже за дверима полегшено зітхнув.

— А за этих вы ответите! — потрусив перед носом довжелезним списком полковник.

Повели в контору, де розмістилося правління і зараз засідали члени московської комісії.

— Ну что же вы, гражданин Макеев, не выполнили поручение? — посміхнувся хитро заступник генпрокурора Вавілов. — Мы рассчитывали, что вы выведете из зоны не только малолеток, но и всех желающих. Мы же знаем, что бандеровцы удерживают их там силой! На самом деле бандеровцы и литовцы, а не вы с Кузнецовым, являются центром этой бучи! Нужно сказать людям правду. Вам придется выступить по радио. Вас насильно задержали на вахте?

— Нет, я сам решил.

— Но в лагере считают, что насильно.

— Я готов выступить по радио и сказать правду!

І скоро з репродукторів почулося схвильоване:

— «Товарищи и друзья! Я с вами прожил длинную жизнь. Многие из вас знают меня по Сиблагу. Никто не скажет, что я сделал кому-нибудь из вас плохо за 14 лет. Вы дважды избирали меня в комиссию по переговорам, и я хотел своим участием сделать только доброе дело. Но события пошли по иному пути. Кто-то решил, что свободы можно добиться с помощью сабель и пик. Слученков придумал, чтобы женщины прикрывали от автоматчиков мужчин. Это вполне эсэсовская тактика. Я человек не военный, но мне кажется смешным строить расчёт на достижение успеха с помощью железок против солдат, вооружённых техникой. Железки приведут к новым жертвам, новой трагедии... Я открыто высказывался против авантюр сопротивления и настаивал на освобождении всех тех, кому положена свобода... Я как ваш избранный представитель сделал все, что мог. Я добивался наказания виновных в расстреле, старался избежать новых столкновений. Сегодня, когда я выводил за зону группу заключённых, люди Слученкова преградили нам дорогу. Я отстранил их и вывел 13 человек. Но я понял, что моя миссия окончена, а в лагере хозяйничает группа самозванцев-авантюристов... Отстраните их от себя как уголовников и продолжайте переговоры, достойные политических заключённых.»