Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Здоровенний мужик був Михайлов, одним ударом добити не вдалося, — прошепотів Батоян Семену.

Поруч — Грицько. Кульова рана в грудях, а голова розтрощена, руки, плече...

— Майже хлопчик іще... він із Західної України, — ділився із грузином Багаршак. — Мама посилала до лісу, носив батькові їсти. За це й узяли.

Семен не відповідав.

— А цього я знаю, та імені пригадати не можу. він мені у карцері шматочок цукру дав. Добрячий, видно, був чоловік... Та що з тобою, Семене?

Чинчиладзе не відповідав. Його очі, широко розплющені, вбирали, немов фотоплівка, щоб запам’ятати навіки, кожну рану, кожне понівечене тіло. І текли з очей сльози. Величезні, прозорі, чисті, мов грузинські виноградини. І не соромився їх джигіт...

— Сімдесят загиблих. Скільки поранених — не знаю, не сказали. Але знаємо достеменно, що охорона увірвалася на госпдвір і по-звірячому добила поранених, — сухо доповідав Батоян.

— А может, это они сами, в пьяной драке, курья ихняя мать! — без особливого натхнення пробував відстояти версію адміністрації генерал Бочков. Настрій мав кепський — Москва вимагала негайного результату — відновлення роботи, країна чекала металу. Через це не дуже стримував звичний солдатський лексикон — сипав матюками на обидва боки, не зважаючи на жінок — членів комісії.

— Вы прекрасно знаете, что эти люди убиты солдатами. Мы требуем суда над убийцами. Именно это и послужило причиной нашего невыхода на работу! — наполягав на своему Кузнецов. — Наша забастовка направлена не против советской власти, а против произвола администрации. Они не имеют права калечить и убивать заключённых! Мы требуем приезда представителей ЦК партии! Они должны знать о том, что происходит в лагерях!

Ціеї хвилини убіг солдат охорони з перекошеним обличчям:

— Товарищ генерал, они ломают забор!

Бочков не стримався:

— Прекратіть бєзобразіє! Стрелять!

Заніміли навіть старші офіцери, що стояли позаду генерала, супроводжуючи його. Це «Стрелять!» вирвалося імпульсивно, за звичкою, та могло зіпсувати подальші спроби домовитися.

— Стрелять? Стрелять в безоружных людей! И такой приказ отдаёте вы, генерал Бочков? Не смейте, не смейте!

Ніхто не сподівався від Люби Бершадської такої сміливості! Вона підскочила до генерала, вхопила його за рукав кітеля і кричала, кричала, кричала...

Бочков і сам розумів, що дав маху, — бракувало іще нової хвилі бунту! Та й у зону вони увійшли без зброї — такими були правила — в’язні, користуючись чисельною перевагою, могли легко обеззброїти офіцерів і заволодіти їхніми пістолетами.

— Не забывайте, тут хватает людей, которые брали Берлин! — нагадував полковник Кузнецов.

А балерина кричала, мов несамовита:

— Вы не смеете стрелять в безоружных, не смеете!

На її крик збіглося чимало людей. Всі чекали, чим скінчиться поєдинок жінки і генерала. Нарешті Бочков отямився:

— Отставить!

Натовп зітхнув полегшено. Ще одна маленька перемога.

Генерали пішли.

— Ну, в кого тепер залишаються сумніви щодо необхідності самооборони? — кинув оком на притихлих членів комісії Слученков. — Вони здатні на будь-які провокації!

— Нам потрібно ще одне — інформувати людей про мету нашого повстання. Усі ці Бочкови подають усе як безладдя, бунт, грабунки та насильство.

— Легко сказати — інформувати! Як? Зібратися і хором гукнути?

— Навіщо гукати? Надворі середина двадцятого століття, є чимало сучасних методів. Наприклад, радіо, — втрутився Анатолій Кострицький, що досі сидів тихо і слухав.

— Легко сказати — радіо! А де його взяти?

— Не так вже й складно. Чи довго уміючи?

— А ще треба писати листівки!

— І вибігати за зону, щоб роздавати мешканцям міста?

— Навіщо вибігати? Придумаємо щось інше... — замислився Анатолій Задорожний.

Комісія розділилася на групи — кожен мав своє завдання і кожен думав, як виконати те, що в умовах табору здавалося нездійсненним.

Здавалося, мало б настати велике безладдя. У зоні, де кожна хвилина розписана, де все за командою — підйом, сніданок, робота, де кожен крок зарегламентований табірним розпорядком, відсутність команди означає зупинку всякої діяльності. Але ж ні. Так само виходили на роботу ті, хто працював у їдальні, узяли під контроль склади, самі видавали продукти. І диво дивне — їжі стало більше, бо видавали точно за нормою — припинилося розкрадання.

Кожен знайшов працю для себе: вдень і вночі працювали майстерні — з ґрат на вікнах виточували зброю, ножі і щось подібне на списи, дівчата гарним почерком писали листівки — на розрізаних газетах — великими літерами упоперек шрифту.

Листівок назбиралося чимала гора. Та як їх передати на волю?

Дивні шляхи твої, країно таборів. Сама ув’язнюєш, сама збираєш отут, на своїх просторах тих, хто спроможний боротися з тобою.

Хто б сподівався, що в таборі знайдуться люди, що володіють мистецтвом конструювання та запуску... повітряних зміїв!

— Ми робити повітряні змії. Запускати і розсипати листівки над селищем, — запропонував Ямало Чото, один із японців, котрих було в таборі з десяток.

Японці спритно узялися до справи. Сконструювали кілька великих зміїв, яких запускали на нитках. Звісно, потрібна була велика майстерність, щоб утримувати їх на певній висоті і спрямовувати у потрібний бік. До нитки змія прикріплювали паперових «пташечок», подібних на літачки, яких полюбляють складати з паперу школярі, а до пташечок — листівки. По нитці подувом вітру «пташечка» підіймалася до змія, «дзьобиком стукалася у нього, розкривалася — і листівки розсипалися по селищу. Ото мали солдати праці — визбирувати листівки! Інколи вітер відносив листочки на пасовисько. Між коров’ячими лепехами, свіжими і пахучими, збирати контрреволюційну пропаганду видавалося особливою честю.

Анатолій Кострицький виявився українським Кулібіним — змайстрував радіопередавач практично з нічого. Деталі брав з рентгенівського апарата і кіноустановки. За кілька днів