Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— І ти в це віриш, Катрусю? — сумно посміхнулась Орися. — Здається мені, муля це все, неправда.

Вони потихеньку крокували в свою зону.

— Разрешите правадіть, девушкі! — випірнули з натовпу верткі і всюдисущі «блатні». — Імєєм к вам особий інтерес!

— Давайтэ, абсудім важние вапроси... — так зазвичай починалися натяки на спільне проведення часу, а надалі й більш активні форми співпраці, від яких двигтіли вагонки і хиталися стіни бараків.

— Ні, хлопці, вибачайте, у нас вже є з ким обговорювати «вопроси», — відкрутилася за обох Катерина. «Блатнярі» умить перемкнули увагу на інших, досі «не зайнятих» дівчат.

— Не будемо ж ми їм пояснювати, що є на світі таке — любов! — зітхнула Катерина. — Хоч твоя любов — на Колимі, а моя — на Воркуті...

Орися знову відчула себе зрадницею. Спробувала натякнути:

— А чи можемо ми бути певними, що наші хлопці — живі і чекають на нас? А раптом...

— Ніякого «раптом»! — рішуче, різко, майже грубо заперечила Катерина. — І чому ти, Орисько, намагаєшся усе зіпсувати своїми сумнівами? Отак завжди, то ти про Дозика нудила, тепер про Андрія! А «раптом» це, а раптом інше! Все буде гаразд! Зрозуміла? Все буде добре! Ми зустрінемося, одружимося, у нас народяться діти! Зрозуміла? Я в цьому впевнена!

Орися знову зітхнула. Поклала руку на серце, туди, де тримала Романового листа. її надія... ні, навіть не надія — певність, отут, з нею, а Катерина... Ой, біда їй з отією нерішучістю, невмінням сказати вчасно правду...

Навкруги — людське море. Вирвалося з берегів, вихлюпнулося за стіни, перемішало солоні сльози дівчат із прісною водою чекання й відокремленості хлопців. Змордовані, знекровлені, похилені, вони випросталися, відчули себе людьми, жінками й чоловіками, тим, чим сотворив їх Господь. Згадали, що крім спини, рук і ніг з номерами, існує ще й не пронумерована душа...

— Дівчата, ви куди? — зупинила їх Ліда Охрімович. — Ходіть-но до нас! Чи ви зібралися наше повстання проспати? Є й такі...

Бища за інших, міцної статури, Ліда якось само собою стала одним з організаторів внутрішньотабірної самооборони. Сувора зовні, з пильним поглядом із-під широких брів, вона видавалася рішучою, навіть трохи різкою, та була на диво доброю, ніжною до подруг, ладною віддати все для слабшого за себе. Родом зі Стрия, Ліда походила зі свідомої патріотичної родини, її брат Степан був другом і наставником Степана Бандери.

— Ми повинні захистити себе від нападів та можливих провокацій! — виступав на засіданні страйкового комітету Михайло Пендрак, якого знали як Гірша Келлера — під час арешту Михайло назвався іменем загиблого друга-єврея, щоб зберегти родину від арешту.

Організувати пікети біля воріт, проломів та на дахах для стеження за діями охорони — на цьому наполягали Глеб Слученков та Анатолій Задорожний. Були й такі, що рішуче заперечували.

— Ми не должны предпринимать никаких активных действий! — застерігав Олексій Макеев, якого попервах обрали до комісії. — Не выходить на работу — это одно, а вооружаться, выставлять какие-то заслоны, баррикады — это глупо! Зачем это всё?

— Ми повинні бути готовими до провокацій з боку начальства! — заперечував Слученков. — Довкола табору скупчують війська. Ми не повинні пропустити момент їхнього нападу.

— Много же мы навоюем голыми руками против пулеметов! Поймите, всякое сопротивление только разозлит их!

Слученков голосно розсміявся.

— И ещё, я считаю, что использовать в пикетах женщин... негуманно! Неужели вы хотите их телами прикрыть мужчин? Подставлять женщин под пули! Уму непостижимо!

— Глупости вы говорите, Макеев! — обурилася Люба Бершадська. — Никто не собирается прикрывать или подставлять кого-либо.

— Дурниці! Справді, дурниці! — підтримала Ліда Охрімо-вич. — Ми служили у повстанській армії нарівні із чоловіками. Сміливості нашим дівчатам не позичати! Ми хочемо разом із нашими хлопцями відстоювати спільну справу!

— Гаразд, зрозуміло. Службу охорони нестимуть порівну дівчата і хлопці, — підтримав Задорожний. — А хто завтра поїде з генералами на огляд загиблих? Зрозуміло, Капітон Іванович очолить групу. Ще хто?

Запало напружене мовчання.

Члени комісії розуміли, наскільки нелегке саме це питання — довести московським генералам, що люди загинули не через дебоші та бійки, а стали жертвами кулеметного обстрілу. Погляди зупинилися на найстаршому з комісії — представникові Закавказзя Вагаршаку Батояну.

Член партії з 1921-го року, Вагаршак Георгійович воював іще в громадянську, по таборах поневірявся з тридцять сьомого. Інвалід, ходив, спираючись на палицю.

— Если комиссия поручает, я, конечно, поеду, — відповів, підкоряючись думці більшості, як звик за роки членства у партії.

З ним відправили ще одного кавказця, грузина Чинчиладзе, якого Батоян на правах старшого називав просто Семеном.

їм довелося випити гірку чашу.

Десь опівдні під’їхала машина.

— Полковник Драгунский, начальник санитарной службы лагеря, — сухо відрекомендувався начальник сануправління, кленучи подумки ідіотизм ситуації — він, полковник, змушений щось показувати, щось доводити цим зекам, напівтрупам, особливо цьому сивому кульгавому вірменинові!

Машина похрипіла трохи казахстанським степом. Зупинилася біля старої вівчарні з поруйнованим дахом.

У ніс вдарив важкий запах тіл, що розкладалися. Після свіжого степового повітря, якого вдалося вхопити дорогою, особливо нестерпним був цей солодкавий, нудотний дух смерті.

Полковник лише кивнув на ворота, сам залишився зовні.

Батоян і Чинчиладзе перезирнулися — і вдихнули, наче мали пірнати на велику глибину. У вівчарні просто на землі лежали рівними рядами понівечені тіла. Сім десятків.

Пильне око спершу вирізняло знайомих — ось бригадир Михайлов, капітан радянської армії, мужній, вольовий чоловік. Відважно воював, та потрапив у полон. Утік. А вдома не простили — держава не визнавала своїх полонених — не загинув, значить, зрадник. І добував Михайлов ще один полон уже вдома. У грудях — три кульових отвори. Голова розбита ударом