Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Ці слова золотопогонного генерала прокрадалися у душу, мов шипіння змія-спокусника, кожен подумки приміряв постанови до свого терміну.

— Орисю, — гарячково зашепотіла Катерина, — якщо це правда, то ми з тобою — вільні! Ми ж були засуджені у сімнадцять, неповнолітніми!

— І ти віриш, що нас отак собі просто відпустять? Бреше він, цей генерал! Бреше, як усі вони! А де раніше тримали ці свої постанови? Чому аж тепер про них згадали?

— А чому місцеве начальство не виконує постанови уряду? — долинув хрипкий баритон до генеральського вуха.

— Постановления вышли только в апреле, ещё не успели... Но виновные будут наказаны! Вы требуете восьмичасового рабочего дня? Снять номера, не запирать на ночь бараки? Это предусмотрено! Но все постановления распространяются только на дисциплинированных заключённых, выполняющих государственный план! Вы должны немедленно приступить к работе! И прекратить безобразия в зоне!

Ох, не говорив би він цих слів, цей весь у золоті генерал, в якому звір, величезними зусиллями волі загнаний у клітку, ревів і виривався назовні! Якби зупинився на медовому — «амністія, заліки, перегляд справ, звільнення», то змій-спокусник, що легко проник у серця і засіяв там надію, прогриз би, мабуть, дірку і у плані повстання, і у стійкості пікетів, і у збуренні сердець. Та, видно, не генеральська воно справа — миритися.

— «Бєзобразія»? Які «бєзобразія»? — полинули голоси, навпіл, чоловічі й жіночі.

— Грабежи, насилие! Есть жертвы! — усе ще намагався видати свою брехню за тінь правди Долгіх.

— Это жертвы произвола лагерного начальства! — подав голос Капітон Кузнецов. — Мы требуем представителя Центрального Комитета партии! Убийцы должны быть наказаны!

— Вы требуете? Заключённые не могут требовать! Они могут только просить! — звір у генеральських грудях рвався за Грати і ревів уже на повний голос. — Все вы наказаны справедливо, по советским законам! Вы — враги народа!

— А вы? А вы — не враги? — розправив на грудях свій матроський тільник Енгельс Слученков. — Да каждый из вас оказался врагом! Ягода — враг, Ежов — враг, Абакумов — враг, Берия — и тот враг! Откуда я знаю, что генерал Долгих — не враг?

Дружний регіт і вигуки схвалення заглушили кінець короткої, та убивчої репліки Глеба, вождя «блатних».

— Так разговоривать невозможно! — докладав неймовірних зусиль для того, аби проковтнути клубок люті, що клекотіла в горлі, генерал. Не звик стримуватися, тим паче перед оцим бидлом каторжанським, цими напівлюдьми. Та наказ Москви суворий — забезпечити порядок. І припинити страйк — за будь-яку ціну. Стоїть Джезказганський комбінат — зупиняються десятки підприємств, яким потрібна його продукція, зриваються плани по всій країні! Тому ковтнув і взяв себе в руки. — Мы будем продолжать переговоры с вашими представителями. А вы немедленно должны выйти на работу! Завтра же!

Генерали покрокували до воріт, а натовп, збурений і розколотий генеральськими обіцянками, шумів, кипів, розтікався струмочками, ділився на групи.

Будь-якої плітки, будь-якого натяку на якісь пільги, можливе полегшення умов чи зменшення терміну, будь-якої непевної чутки вистачало, щоб вселити у серця неспокій, надію, віру. А тут — заговорила сама Москва! Постанови — чорним по білому! Амністія! Заліки! Звільнення! Чарівні слова, за якими — свобода.

— А может і в самом деле вийті на работу? — вагалися ті, кому залишалися місяці до звільнення. — А то пріпаяют десятку по ногам, пятьорку по рогам за всю ету бузу! Бандеровцам, ім-то што, у ніх у каждово по двадцать пять, ім терять нєчєво. А у нас — амністія. А вдруг не брешут?

— Розмріявся, тудить твою!

— Так є ж постанова! Закон!

— Ха-ха три раза! Закон!

— У них законів — греблю гати, а хто їх дотримується!

— Вот-вот! Потому і надо ждать прєдставітєля ЦК! Оні-то в Москве, відать, не знают, што іхніє закони тут не пляшут!

— Лічно я в етой бузє участія прінімать не буду!

— А на роботу?

— І на работу не пойду! Што я, рижий?

— А я — пойду! У меня срок вот-вот закончітся. Устроілі тут сабантуй, бунт самцов! Баб захотелось. У ніх в штанах іграет, а я должен отвечать?

— Да у тебя же у самого в женской зоне подруга єсть.

— Пісьма пісать — ето одно, а порядок нарушать — совершенно другое!

Орися відчувала в серці навіть не неспокій — бурю. Чи не вперше за весь час ув’язнення прокинулася надія на звільнення.

— Орисенько, невже правда? Невже нас, тих, що були засуджені неповнолітніми, можуть звільнити? Господи, та невже ми повернемося додому, побачимо наш Прикарпатськ, батьків...

— Мабуть, бреше цей генерал, обдурює, мутить воду, щоб тільки змусити нас вийти на роботу. Ти ж знаєш їхні закони — план насамперед, їх за це лупцюють не менше, ніж нас. Ото й вигадав.

— А якщо ні? Якщо справді є така постанова?

— Якщо є?

Орися й думати боялася. Уявити боялася, що зовсім скоро може зустрітися з Романом. він теж був засуджений неповнолітнім, значить, і його звільнять! Невже воно так близько, щастя? Невже до нього можна дожити?

Озирнулася навкруги — і похлинулася чужим щастям.

Он Аллу Пресман повів за руку високий чорнявий чоловік.

Аня Людкевич, червоніючи і запинаючись, відповідає широкому в плечах козарлюзі на одвічне...

А угорський лікар, такий нерадянський, такий закордонний навіть у табірному лахмітті розшукує поглядом серед натовпу не когось іншого — Олю, їхню Олю...

— А Оля теж засуджена неповнолітньою,