Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Поєдналися у смерті такі різні за духом і чином. І ці три вишиванки остаточно поєдналися піснею:

Покликав вас Господній гла.с,

Ви йшли боротися за нас,

За чарів чар, за мрію мрій Ви йшли на смерть, ви йшли у бій.

Та прийде день, великий день,

День радості і день пісень,

І загуде свободи дзвін,

До вас прийдемо на поклін.

І там, де ви лягли кістьми,

Приляжем вільними грудьми,

На ваших тихих могилах Замає синьо-жовтий стяг.

Аж дивно, скільки людей знали і підтримали цю пісню — похоронний марш повстанців. Змінюючись, донесли на плечах труни до брами — віддали солдатам. І солдати шанобливо прийняли скорботний вантаж, щоб поховати за межами зони. За кожним їхнім рухом стежить багатотисячна маса — один невірний крок, одне криве слово, одна недобра мить і рознесуть на друзки останню, хай високу і міцну браму.

Знову лунає: «У гарячих степах Казахстану». І настрій прощання змінюється на спрагу діла — змін, змін нагальних і негайних!

Вирує штаб повстання. Капітон Кузнецов, обраний головою комісії, міцною рукою бере урядування. Під його орудою з хаотично висунутих, емоційних та очевидно нездійсненних прагнень загальнодержавних змін, якими вирували українські повстанці, зникає уся «політика», залишаються суто практичні, внутрішні вимоги.

— Поймите, пока мы выступаем против лагерных безобразий, есть шансы быть услышанными. Как только замахнёмся на Москву — нас тут же раздавят!

Віра у «доброго дядю», генерала з Москви, в якісь всесильні золоті погони, віра у «баріна», який «приїде і розсудить», так глибоко сиділа в серцях і головах радянських, хоч і пронумерованих, хоч і оголошених ворогами людей! От приїде хтось добрий і великий, гляне, зойкне, заллється слізьми співчуття, покарає винних, пожаліє скривджених, тупне генеральським чоботом — і розступиться земля, і поглине тварюку Беляева, і зодягнуть на вбивць ланцюги, і пошлють їх лупати камінь у кар’єрі, і плакатимуть вони, скуштувавши арештантського глевкого хліба, і вдарить грім справедливості, і впадуть стіни, і проллються дощі, і зазеленіє червоний Джезказганський степ, і...

І... свободи. От чого насправді прагло кожне серце. Свободи! Визволення! Тільки її — і нічого більше. Звільнення. Та саме цього їм дати не могли.

Розуміючи, що найзаповітніше — недоступне, в’язні намагалися бодай послабити свої пута, збільшити хоч на міліметр простір для дихання.

А повітря вже пахло повстанським лісом...

Світлий дух внутрішнього визнання себе вільними повнив груди. Вільний дух відкидав рабську працю. І життя у місті зупинилося. Без оцих пронумерованих робочих спин не може працювати металургійний завод. Усі його чотирнадцять нині завершених цехів потребують руди, потребують сировини, а подають її вони, пронумеровані спини. Зупинилося будівництво. Застигає бетон, лежить рівними рядами цегла — чекає пронумерованих рук.

Довго чекатиме...

Поки млин працює, мірошник спить. Тиша гримить дзвоном — зупинилося!

Здається, всього один табір, лиш крихітний гвинтик у загальнодержавній системі. А відчутно «от самих от окраїн» до самої золотопогонної Москви.

Тишу почули. Прилетіли гасити пожежу, поки не перекинулася на довкіл.

— Вніманіє, вніманіє! Прєдставітєлі із Москви прібилі для переговоров! В трі часа состоітся общее собраніе!

— Хлопці, чуєте? Збори! Генерали приїхали!

— А ти бач — почули!

— То вони не постріли почули, а те, що заводи зупинилися.

— Ходімо! Нечасто нас генерали з Москви відвідують!

На подвір’я перед їдальнею другого лагпункту виносять

довгі столи. Чекають...

Біля воріт — пікети. По двоє — хлопець і дівчина. Так постановили із самого початку, вже й забули, чия то була ідея.

Та працювало безвідмовно — у присутності жінок чоловіки поводилися бездоганно. Мужність подвоювалася, пильність потроювалася. Та й дівчата легко згадували повстанський вишкіл — зверталися одне до одного на «ви», «друже»...

Дівчатам цього пікету випала почесна місія — обшукати генералів. Роботу виконували ретельно, хоч і з удаваною байдужістю, та із завзяттям: нехай відчують хоч раз, як ото воно — бути обмацаним чужими, огидними, грубими руками, хоч тінь, хоч краплю їхнього щоденного приниження ковтнуть!

Дива, та й годі, — золотопогонне начальство дало себе обмацати дівочим рукам! Генеральські масні лиця приховали лють і обурення жартом — до чого ж приємно, мовляв. «А чого ж так мало? Коли ще пощастить, аби така гарна дівчина...»

Віджартовувалися, реготали, а зубами скрипіли і плекали помсту — ну, попадись мені в руки, чорноброва, попадись!

— Начальник Главного управления лагерей, генерал Долгих, — влаштовується за столом один.

— Начальник режима лагерей генерал Бочков, — називає свою немалу посаду другий.

— Бач, яке високе начальство! Захвилювалися... А на Воркуту сам генеральний прокурор з переляку прилетів, — буркнув хтось із вцілілих при розстрілі двадцять дев’ятої шахти хлопців.

— Отож, прилетів. А кулемети на вишках не познімали, навіть наряди подвоїли, — кинув пильним оком на вежі.

А генерал, мов спритний фокусник, діставав із широких штанин «дублікати бєсценнава Груза», виявлені дівочими руками під час обшуку, — яблука спокуси у вигляді урядових постанов. А генерал не лаявся, він медом мастив серце каторжанина:

— Ваши требования нам известны. Они во многом справедливы. Настолько справедливы, что наше самое демократическое в мире советское правительство уже приняло соответствующие постановления. Задолго до этого вашего... — Долгіх не міг знайти відповідного слова — не повстанням же називати цю прикру «заморочку». — Сабунтуя! — знайшов, нарешті.

— Ти бач — справедливі! — не йняли віри в’язні.

— Вы требуете наказать виновных в незаконных расстрелах. Они будут наказаны по советским законам, самым справедливым законам в мире! Вы требуете освободить осуждённых малолетними! Вот постановление!