Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Зате тут, між стінами, що захищають від «вільного світу», про тебе відомо — «ворог народу». І засудити більше, як на двадцять п’ять, не можуть, закон не дозволяє. Маєш двадцять п’ять років волі від прокурора!
Бони вдихнули повітря без брязкоту ключів і залізних штаб, якими закладали на ніч двері бараків, поглянули одне на одного — і чорно-сіре, без кольору, смаку, зате із запахом неволі уразило.
— Відкривай каптьорки!
І зона розквітла вишиванками, легкими кольоровими сукенками, білими кофтинками литовок, смугастими кольоровими халатами узбеків. Свято. Великодній тиждень. Сабантуй! Бунтуй, душе, супроти чорного й сірого, бунтуй супроти зла і свавілля.
І от уже душа шукає виходу, і от уже над очманілим від хмелю здобутої кров’ю волі табором — пісня.
— Дівчата, ви наші, воркутянки, — прибіг у жіночу зону кремезний хлопець із синіми очима, що вбивали наповал. — Зберіть тих, що співають, організуємо хор.
— А хто керуватиме? — Катерина любила у всьому порядок.
— Михайло Сорока. І пісня є, яка ж пісня! Про нас.
У гарячих степах Казахстану Сколихнулися спецлагеря...
За якусь часину співали вже усі — росіяни, естонці, євреї, казахи і німці, хто знав мову, і хто не знав, хто мав голос, і хто не мав — кожен дух шукав виходу. Сколихнулися не лише «спецлагеря», сколихнулися душі.
Високе і чисте Орисине сопрано летіло над хором, легко накриваючи хрипкі силікозні голоси.
— Орисю, повернувся! — раділа Катерина. — Він повернувся, твій голос! Чуєш, як звучить?
— Звучить, але...
Орися відчувала — так, як раніше, вона вже не співатиме — не стає дихання. Не може вести мелодію так довго і легко, як раніше — за одну фразу треба тричі вдихнути — в легенях наче поменшало місця. Кожен глибокий вдих давався із болем — гнійний плеврит залишив сліди.
— Як же ти співаєш, дівчинко! — не стримав батьківського Михайло Сорока. — Тобі б на сцену, в оперу, хай би весь світ почув!
— На сцену? — гірко посміхнулася Орися. — Побувала я вже на сцені.. От чим скінчилося! — показала на червоний степ навкруг.
— Нічого, дитино, не журися, хвороба мине. І гарячий казахстанський клімат для тебе корисний. Господь добрий, все, що робиться — на краще, видужаєш, — як умів Сорока підтримати, сказати саме те необхідне слово, від якого оживає надія і міцніє дух! — Пильнуй себе. Не так часто навіть наша щедра українська земля родить такий талант! Ти ще уславиш нашу державу!
— Державу? Та хай вона западеться, держава їхня! — втрутилася Катерина.
— Я не про їхню, — посміхнувся Михайло Сорока. — Я про нашу, українську державу. Самостійну, незалежну від Москви.
— Ой, мрійнику ви наш, — з ніжністю пригорнулася до плеча людини, яку знала всього годину, та шанувала, мов батька, усі довгі роки неволі, так само, як усі українські в’язні, Катруся. — Хіба можливо?
— А ти вір, Катрусю. Розбили один мур, розіб’ємо й інші. Буде вона, наша держава, вільною. Ти ще побачиш. Я, мабуть, не доживу, а ти ще побачиш!
— Друже Михайле, — підбіг Володимир, отой синьоокий хлопець, діяльна натура якого не давала сидіти на місці ані хвилі, — знайшли тіла двох загиблих, не всіх забрала охорона. Треба поховати...
— І не просто поховати, а поховати, нарешті, по-людськи! — стемнів чолом Сорока. — Досить уже закопувати, мов собак! Зробити труни, відслужити панахиду, як належить.
— І наших пісень заспівати, як повстанцям!
— А ми тут усі — повстанці.
— Загиблих — троє, — підійшла Лідія Супрун. — Ще один хлопчик помер від рани в лазареті.
Стихли веселощі. Троє мертвих тіл — то лиш невелика частка тих, хто насправді загинув, та нехай хоч їх спроможеться багатотисячний табір оплакати і провести, як належить людям.
— Дівчата, у мене от вишиванка... Одягніть нашого Сергія... — підійшов хтось із друзів загиблого.
Обмили, поклали у труну, що пахла свіжим деревом. Вишиванка сховала рани. Світле, чисте обличчя, заплющені навіки очі, русяве, коротко стрижене табірне волосся чешуть пальці казахстанського вітру. Священики зібралися довкола — а якої віри був Сергій? Греко-католик, православний? А що то має до річі? Християнин...
— Дівчата, негарно виходить! Погляньте!
Довкола труни хлопчика-малолітки, отого, що так недовго побув Миколонькою, згуртувалися в’язні-кримінальники. Нині цей хлопчик уособлював десятки відчайдушних «вуркаганів», що першими кинулися на мури і першими загинули. Де тіла всіх інших?
Третій загиблий — мусульманин, біля його тіла здіймав руки до неба мулла.
— Негарно, дівчата. Наш Сергій прибраний, мов на весілля, а інші? Вони — наші друзі, спільно боролися. Хлопці, шукайте вишиванки!
І от уже тіла усіх трьох — і українця Сергія, і урки-відчайдуха, і мусульманина — прибрані у святковий український стрій. Такими зустріне мучеників і Господь, і Аллах — по-різному називають, а Бог — на всіх один.
Мов три брати, пливуть тіла над натовпом у дванадцять тисяч людей. І пісня пливе над степом неукраїнським:
Спіть, хлопці, спіть,
Спіть, хлопці, спіть,
Про долю й волю тихо сніть,
Про долю й волю Вітчизни,
Чи можуть бути кращі сни?
За рідний край, за край святий Віддали вік свій молодий,
Віддали ви юнацькі сни,
Вишневий цвіт, життя весни.
І ви пішли в далеку путь,
Пішли на те, щоб не вернуть,
Червоний штик, кривавий шлях,
Стоять могили на полях.
Пливуть на плечах побратимів свіжі труни над червоними пісками, над кривавим каменем зони. їх
