Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Я одразу зрозумів, що розпитувати самих дійових осіб не варто. Ці флюгери, відзначаючись непослідовністю, і думати забули, що непослідовність треба якось обґрунтовувати: вони звеличують германську расу, але ненавидять «саксонську Америку»; вони засуджують Версальську угоду, але аплодували диву бліцкригу, вони антисеміти, але сповідують релігію юдейського походження; вони благословляють війну підводних човнів, але оскаженіло засуджують британське піратство; вони викривають імперіалізм, але обстоюють і пропагують ідею життєвого простору; вони обожнюють Сан-Мартіна{705}, але вважають помилкою незалежність Південної Америки; до дій Англії вони застосовують напучення Ісуса, а до дій Німеччини — канони Заратустри.

Я подумав також, що будь-яка непевність краща за діалог із цими виплодками хаосу, яких нескінченне повторення цікавої формули: «Я — аргентинець» — начебто звільняє від честі та милосердя. До того ж, хіба не доводив Фройд і не передчував Волт Вітмен, що люди воліють якомога менше знати про глибинні мотиви своєї поведінки? Можливо, сказав я собі, магія понять «Париж» і «визволення» така сильна, що прибічники Гітлера забули, що ці слова означають поразку його армії. Зрештою я вирішив, що вірогідними поясненнями можуть бути пуста цікавість і страх, і звичайне відчуття реальності.

Минуло кілька днів, і якось увечері одна книга й один спогад осяяли мене. Книга, про яку йдеться, — це «Людина і надлюдина» Шоу, — пасаж, який я маю на увазі, — метафізичний сон Джона Таннера, в якому стверджується, що весь жах пекла полягає у його ірреальності; ця теорія порівнянна з теорією іншого ірландця, Іоанна Скота Еріуґени, котрий заперечував реальне існування гріха та зла і проголошував, що всі створіння, і навіть диявол, повернуться зрештою до Бога. А спогад стосувався дня, що був повною й огидною протилежністю 23 серпня: це 14 червня 1940 року. Того дня один германофіл, ім’я якого я не хочу згадувати, ввійшов у мій дім; ще стоячи в дверях він повідомив важливу новину: нацистські війська окупували Париж. Мене охопило змішане почуття суму, огиди, неспокою. Щось незрозуміле стримало мене: брутальною радістю не можна було пояснити ні оглушливий голос, ні нахабне звеличання. Він додав, що невдовзі ці війська ввійдуть до Лондона. Будь-який опір марний, ніщо не завадить їхній перемозі. І тоді я збагнув, що йому теж страшно.

Не знаю, чи треба пояснювати викладені мною факти. Гадаю, їх можна пояснити так: для європейців і американців існує порядок — єдиний можливий порядок: колись він звався Римом, нині — західною культурою. Бути нацистом (розігрувати енергійне варварство, удавати вікінґа, татарина, конкістадора XVI століття, ґаучо, червоношкірого) тривалий час неможливо — ні з психологічної, ні з моральної точки зору. Нацизм, як і пекло Еріуґени[438], слабує на ірреальність. Він не годиться для життя; люди можуть лише вмирати заради нього, брехати заради нього, вбивати й проливати кров заради нього. Ніхто на самоті зі своїм «я» не може бажати йому перемоги. Наважуся висловити таке припущення: Гітлер прагне своєї поразки. Гітлер підсвідомо сприяє військам, які неминуще покінчать із ним, як птахи з металевими пазурами й гідра (котрі мусили б знати, що вони чудиська) таємничим чином сприяли Гераклу.

Про «Ватек» Вільяма Бекфорда{706}

Вайлд приписує Карлайлу жарт про біографію Мікеланджело без жодної згадки про його твори. Реальність така складна, а історія така уривчаста й спрощена, що всезнаючий оглядач міг би написати хтозна-скільки, ледь не безліч біографій якоїсь людини, де йшлося б про абсолютно різні речі, і ми б мусили прочитати їх чимало, перш ніж здогадалися б, що йдеться весь час про одну особу. Спробуймо і ми, хоч як це прикро, спростити одне окреме життя: припустімо, що воно складається з тринадцяти тисяч подій. Тоді одну з можливих біографій складатимуть номери 11, 22, 33…; іншу — 9, 13, 17, 21…; ще якусь — 3, 12, 21, 30, 39… Ймовірно, одна — це історія снів людини; інша — органів її тіла; третя — скоєних нею помилок; четверта — всіх миттєвостей, коли вона уявляла піраміди; п'ята — всіх її нічних і світанкових емоцій. Все сказане може видатися просто химерою — на жаль, це не так. Ніхто не згодиться писати літературну біографію письменника чи військову біографію воїна; всі воліють писати біографії з точки зору генеалогії, економіки, психіатрії, хірургії, поліграфії. Один із життєписів Едгара По налічує сімсот сторінок ін-октаво; автор був настільки заклопотаний змінами місцепроживання героя, що заледве спромігся на одну лише згадку про Мальстрем{707} і космогонію «Еврики». Інший приклад: кумедне зізнання з передмови до однієї з біографій Болівара: «У цій книзі бойові дії зображені так само скупо, як і в книзі цього ж автора про Наполеона». Жарт Карлайла випередив сучасну літературу: 1943 року було б дивним, якби в біографії Мікеланджело бодай один раз згадувалися його твори.

Всі ці роздуми спричинені біографією Вільяма Бекфорда (1760—1844), яка нещодавно побачила світ. У своєму Фонтхіллі Вільям Бекфорд дуже нагадує типового мільйонера, великого пана, мандрівника, книголюба, будівника палаців і розпутника; його біограф Чепмен проникає (або намагається проникнути) в суть його розпутного життя, але відмовляється від аналізу «Ватека» — повісті, десятьом останнім сторінкам якої Вільям Бекфорд завдячує своєю славою.

Я порівняв чимало відгуків на «Ватек». У передмові Маларме до перевидання 1876 року багато цікавих спостережень (наприклад, що повість починається на вершині вежі читанням зірок, а завершується у зачарованому підземеллі), однак написана вона таким діалектом французької мови, що читати її — справа невдячна або й неможлива. Беллок («A conversation wiíh ап Angel»[439], 1928) розмірковує про Бекфорда, не дбаючи про аргументи; він порівнює його прозу з вольтерівською, а самого Бекфорда вважає одним з найогидніших людей тих часів, one of the vilest man of his time. Мабуть, найбільш розсудливо висловився Сентсбері в одинадцятому томі «Cambridge History of English Literature»[440].

Власне кажучи, сюжет «Ватека» доволі простий. Ватек (Гарун бен Альмотасим Ватік Біла, дев’ятий халіф династії Аббасидів) зводить вавилонську вежу, щоб читати пророцтва зірок. Ті віщують йому низку див, які стануться завдяки дивовижній людині з невідомого краю. Невдовзі до столиці прибуває якийсь купець; обличчя в нього таке потворне, що сторожа супроводжує його до халіфа із заплющеними очима. Купець продає халіфу шаблю й зникає. Таємничі знаки, вигравірувані на лезі шаблі, сміються над цікавістю халіфа. Якийсь чоловік (котрий згодом також зникає) розгадує їх; одного дня напис сповіщає: «Я найменше диво краю, де