Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Ну, я ж вам казала! — витирала мокре волосся Люба.

— Вони не стріляли, дівчатка!

— Перемога...

Це слово не вимовлялося уголос, та відчуття того, що ми — сила, переповнювало серця і давало надію. А може, і справді щось зміниться?

Вони не стріляли!

— Стріляли... нелюди...

На ношах — майже прозоре личко, напівдитяче, здивоване раптовістю свого страждання... Як це — лише удар кулі кудись у живіт — і все?

— Миколонько, синочку, тримайся, зараз хлопці віднесуть до лікарні...

Лідія Кіндратівна, вчителька і мати, плакала над цим покаліченим долею і кулею хлоп’ям, мов над рідним. Гладила колючу біляву голівку:

— А я тобі хлібця приготувала...

Сині від втрати крові губи ворушилися — дайте...

— Тримай, дитино, тримай, потім з’їси... Лікар зробить операцію, видужаєш... Потім...

Для хліба не існувало у вічно голодних малоліток слова «потім», Колька-шкєт, а тепер Миколонька потягнув шматочок хліба, мов найсолодшу цукерку, до рота... Не доніс... Слабка, наче з вати, чужа рука не підкорялася його волі.

— Не можна тобі зараз... Потерпи, синочку... Скоріш, скоріш, хлопці! — квапила Лідія Кіндратівна.

Ноші, майже невагомі, навіть не вгиналися під худеньким дитячим тільцем. Але знизу капало червоним. Спершу краплями, важкими, густими, потім струмочком.

— Вихаді строітса! В сталовую, там накрито! — пробували навести бодай якийсь лад надзорки. — На работу!

— Весло хватай, в помойку капай! — в перекладі «Бери ложку, йди в їдальню!», веселився, щасливий від маленької перемоги хтось із «блатних», якому вдалося пересидіти у сховку й не потрапити під кулю.

— Какая столовая? Не видите, раненые! Нам нужно в больницу! — побігли услід за ношами Ірина Паршут і Руф.

В хірургію зносили поранених — п’ятеро «малоліток». В усіх — поранення в живіт, в усіх — велика втрата крові.

— Этот — самый тяжёлый! Нужна кровь! — мив руки хірург Хуліан Фустер.

— Я дам свою! — простягнула тоненьку руку Тамарина.

— И не думай, Руфь, у тебя гемоглобин пятьдесят четыре, тебе самой переливание не помешает. Нельзя, — рішуче відмовила Ірина Паршут.

— Візьміть у мене! — простягнула руку Лідія Супрун.

— Нет смысла, Лидия Кондратьевна, он умирает... — стримала сивоволосу вчительку Ірина.

Світло в очах Кольки, якому так недовго довелося побути Миколонькою, поволі згасало.

— Мамо... хлібця...

— Йому не можна... — сказав хтось із хлопців, що несли ноші.

— Йому вже можна все... — і Лідія Кіндратівна поклала крихту хліба у відкритий голодний рот. Миколонька смачно заплямкав сухими губами. Вдячно засвітилися голубим великі, дитячі цієї передсмертної хвилі очі...

Кров Рути Тамариної таки згодилася — Фустер, віртуоз скальпеля, врятував хлопчаків.

— Кровь! Быстрее кровь! Чего вы там копаетесь? — квапив медсестру, яка зважувала флакон з кров’ю.

Зважувала, записувала.

— Справді — чого вона? Важить, мов золото. Папірці пише... — нетерпеливився літній чоловік, що приніс ще одного малолітнього «урку», з тих, кого лиха доля підставила цього ранку під кулю. Хвилювався тепер за нього, мов за рідного.

— А вы меня жить не учите, каждый знает своё дело, — бурчала літня медсестра, записуючи кількість грамів крові в якийсь бланк. — У нас каждый грамм крови на учёте, каждый грамм денег стоит. Двадцать семь копеек — это если кровь даёт заключённый, а если вольный — пятьдесят четыре.

— Ти бач, і кров у нас дешевша, ніж у вільних. Порахували, оцінили... — сплюнув літній чоловік. — Скільки ж її вчора пролилося? Чи зважив хто? Чи полічив? Чи заплатять нам хоч по двадцять сім копійок за літр?

Лідія Кіндратівна до останнього тримала руку на стриженій білявій голівці. Коли груди хлопчика опали в останньому подиху, заплющила материнською легкою долонею голубі очі. Пішла. Понесла ще один нечужий біль...

Шматочок хліба, що й досі стискала мертва хлоп’яча долоня, прикував погляди обох чоловіків — і літнього, і молодшого. Забирати у покійника — чи можна? Вони відводили очі, ховали руки, відверталися. Та хліб, хай маленький шматочок, тримав, наче магнітом. І дві руки кинулися, мов за командою. І два голоси злилися в один:

— Йому вже хліба не треба...

Розділили чесно навпіл.

І хай осудить їх той, хто не знає, що таке голод.

Гарячий джезказганський вітер уперше за довгі роки розносив не лише червоний пісок. Дух свободи, що віяв у проломи стін, дух майже забутого стану душі збурював сильних і вабив слабких. Дух свободи повнив груди, туманив голови. Дух свободи...

Чомусь нікому не спало на думку розбити зовнішні стіни і вийти на волю — у широкий степ, у вільний світ. Ніхто не зробив спроби утекти.

Архіпелаг майстерно стеріг своїх пожильців — снігами, холодом, тайгою несходимою, мерзлотою вічною, а тут — степом, пустелею, де на тисячі кілометрів ні води, ні деревця, ні затінку, ні краплі життя.

Чому не тікали? А може, світ поза дротом видавався такою ж зоною, з такими ж наглядачами? І люди поза зоною мали таку ж печать на вустах і такі ж ланцюги на ногах, але невидимі. Мали й вирок — без суду і слідства.

Тікати у світ, де вільні без волі цькуватимуть псами? Де діти в тайгових селищах і степових аулах кричатимуть: «Тату, поспішай, біжи до участкового, он премія в кущах ховається!» За кожного виловленого утікача давали премію, тому голодні вільні невільники наввипередки бігли в міліцію, аби премія не дісталася сусідові.

Куди тікати? Туди, де немає ні волі, ні долі,