«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
І в веселім настрою, балакаючи ось так і перебираючи подрібно всі меблі, все урядження будущого помешкання, він ішов до міста, щасливий, як ніколи, не звертаючи уваги ні на що і ні на кого.
Було вже геть з полудня, коли він дійшов до ринку. Чалапкаючи в глибокім, м’якім снігу, він утомився, був увесь мокрий від поту і почув сильний голод. Якось не думаючи про се, вступив до знайомого шинку. Шинкар, якому він часто робив різні прислуги: носив воду, рубав дрова, двигав бочки або направляв різну посуду, поздоровив його приязно і, не чекаючи замовлення, поставив перед ним добрий келішок горілки і булку.
Баран пильно, уважно глянув на нього і всміхнувся.
— Ага-ага, знаю вас. Ви Мошко. Ви добрий чоловік. Моя Зося также говорила, що ви добрий чоловік. Вона вас знає. О, будете бачити, вона пізнає вас від першого разу. Добрих людей не годиться забувати.
Мошко знав про Баранів хоробливий стан, що в останніх днях значно погіршився, і, кладучи йому руку на плече, мовив:
— Візьміть, Баране, випийте й закусіть! Ви голодні.
— Е, що там голоден! — мовив радісно Баран. — Се тілько сьогодні ще. Остатній день. Сьогодні вона верне, і всій біді конець буде. Адже знаєте, Мошку, — додав він пошептом, схиляючи голову до шинкаря, — у мене є великі гроші! Зложені, сховані… Се я навмисно нікому не говорив про них. Навмисно чинив себе таким бідним. А ось побачите від завтра. Коли моя Зося верне! Ну, ну, та я наперед не хочу говорити. Ваше здоровля, Мошку!
І він випив горілку, а потім почав їсти хліб, ломаючи по крихітці, жвучи його і ковтаючи, очевидно, без ніякого апетиту. А тим часом говорив, говорив ненастанно. Думка про сховані гроші опанувала тепер його уяву, і він почав оповідати якусь нечувану історію про те, як він разом з дванадцятьма розбійниками забив багатого пана, забрав у нього гроші, одурив своїх товаришів і сам забрав усі гроші та сховав їх у безпечне місце. Ті колишні товариші чатують на нього за містом, лагодяться вбити його, записали себе антихристові, щоб тільки при його помочі дістати його в свої руки, але він не боїться їх. Доки був сам, то боявся. Але сьогодні вертає його Зося, а у неї є така сила, що віджене всі ворожі стріли. Адже вона недарма жила в Клекоті, служила там, бідувала, щоб навчитися чарів і обгородити його від усякої біди.
В шинку було пусто. Рідко коли який робітник або міщанин заходив, випивав настоячки чарку горілки, платив і йшов далі. Баран сидів у куті, опертий на лікті, похиливши голову, і балакав — тихіше, чимраз тихіше. Перед ним лежав пощипаний, недоїджений шматок булки — він не бачив його. Мошко давно не слухав його бесіди — він не завважував сього і говорив, говорив, поки вкінці його голова зовсім не спочила на столі. Він заснув.
Коли прокинувся, була вже сьома година. Вікно перед його очима було темне, в шинку над шинквасом горіла лампа, а за столом сиділи деякі звичайні вечірні гості, пили пиво, балакали і сміялися. Баран схопився з місця і почув якийсь страх. Що се він робить? Адже він мав іти до Ваґмана наймати помешкання, купувати меблі! А тут уже ніч. І, не кажучи нічого, він прожогом кинувся з шинку і вибіг на вулицю.
Надворі падав сніг, тихо, ненастанно. Небо насунулось важкими хмарами, а нафтові ліхтарні на вулицях видно було мов крізь сито. Баранові недалеко було до Ваґманового дому. Він застукав до дверей, які звичайно були замкнені. По хвилі Ваґман вийшов сам і відімкнув йому. Він не держав слуги, а тільки послугачку, що тепер, прилагодивши вечерю, пішла собі додому. Ваґманова жінка виїхала ще рано до сусіднього місточка на весілля якоїсь своячки. Побачивши Барана, Ваґман впустив його до свого покою, що був разом і його спальнею, й канцелярією, і де обік ліжка стояла здорова Вертгеймова каса. Сівши на своїм старомоднім фотелю, оббитім шкірою, Ваґман обернувся до Барана, що своїм звичаєм стояв край порога.
— Ну, що там чувати, Баране?
— Добре, прошу пана, — мовив радісно Баран.
— Що ж там таке добре?
— Вона вертає сьогодні.
— Що за вона?
— Ну, та моя Зося. Я тілько недавно довідався. І про гроші нагадав собі — знають пан, ті мої, сховані. Відколи вона покинула мене, то я й про гроші забув — так, як би замануло. А тепер відразу все ясно стало перед очима. Там тих грошей буде, здається, сорок чи п’ятдесять тисяч дукатів — саме золото, — ну, так, бо папери погнили б. Правда, будемо мати чим жити обоє до старости. Ну, хіба ми не заслужили собі? Хіба не перебідували стількі роки? А я то все говорив, що Господь Бог поки шле біду, то шле, а по тому, як побачить, що чоловік собі з біди нічого не робить, то він зачинає слати добро.
Ваґман зрозумів, що Баран хорий, і бажав відвести його думку на інші шляхи:
— Там сьогодні з прачкарні допитувалися за вами. Казали, що ви як рано вийшли з дому, то й на обід не приходили.
— І не прийду! — мовив весело Баран. — Що то мені за обід у прачкарні! У мене від завтра не те буде. Слухайте, пане Ваґман, я хотів просити вас, щоб ви винаймили мені яке гарне помешкання. Адже, розумієте, як вона верне, то мені неможливо жити з нею там, де жию тепер. Я гадаю… Адже те помешкання, де живе Рафалович, на поверсі, воно від завтра вільне? Правда?
— Хіба він виповів? — запитав Ваґман, не хотячи виразно заперечувати.
— О, адже він від завтра буде жити в ратуші. Він буде у нас бурмістром, буде печатати всіх людей, а хто не схоче приняти його печать, того на муки, на смерть!
— Слухайте, Баране, — мовив Ваґман, ще раз силкуючись звернути Баранову думку на інший шлях, — я би мав до вас маленьку просьбу. Не могли б ви занести мені оцей лист на пошту? Тепер доходить пів до осьмої. Підіть зараз, бо за півгодини замкнуть. Надасте за рецепісом.[267] Ось вам гроші. Кілько тут маєте?
— П’ятнадцять крейцарів, — мовив Баран, беручи гроші.
— А лист як маєте надати?
— За рецепісом. Що пан мене питають, так, як би я був дитина? Чи, може, пан думають, що я одурів? О, я зараз!
І він ухопив
