Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Як завжди, там, де не видно, але необхідно, тримав оборону
Михайло Сорока. Сорока, отець Омелян, інші священики блукали по господарському двору, щоб встигнути прийняти останнє «Прощай!» у смертельно поранених, та перенести до санчастини тих, кого можна було ще врятувати.
Засвітилися вікна операційної. Хуліан Фустер, хірург-іспанець, став до операційного столу. Всі, хто міг, рятували поранених — їх були десятки.
Саме тут, поза межами свята, в оркестрі стогону й болю, під музику зойку, в прохолоді смерті, мов у витверезнику, минало сп’яніння об’єднанням і поставало жорстоке — що далі? Куди йдемо? Що буде?
Застиглі в останньому пориві до волі тіла ще стискали кулаки в німій погрозі, останній подих прошитих кулями грудей, останній крик — свободи! Свободи!
— Мабуть, вони щасливіші за інших. Вони померли в боротьбі за волю. І в мить смерті дихали повітрям свободи, — хрестив покійних капелан Суничук, закривав очі, змовляв молитву над убієнними.
В розореній, розбитій їдальні стихійно зібралися майбутні провідники повсталих.
— Госпдвір засіяний трупами. їх понад сімдесят. Я рахував, — перехрестився Михайло Сорока. — Хай з Богом спочивають. Та це лише квіточки.
— Свобода або смерть! Ми розпочали — і не відступимо!
— Смерть чекістам! Бий червонопогонників!
— Нападай першим!
— Заспокойтеся, хлопці, — стримував надміру запальних Сорока. — Бий чекістів? Що це дасть? Чим ви їх збираєтеся бити? З рогатки по кулеметах? Безглузді жертви нікому не потрібні.
— Та краще смерть в бою, аніж таке життя!
— Е, не кажи, життя одне...
— Товарищи, ми должны выдвинуть реальные требования к администрации. Только тогда они могут быть удовлетворены. Например — найти и наказать виновных в расстрелах, снять номера, замки в ночное время. Я считаю, что этого вполне можно достичь, — постукував нервово пальцями по столу Кузнецов.
— Нам потрібно обрати Комітет порятунку!
— Раду повстанців!
— Ага, ще б раду міністрів... Бигадаеш таке...
— Центральний провід!
— Ще чого... Давайте скромно — комісію. Комісію для перемовин. І вимагати представників з Москви! Генерального прокурора! Міністра!
— Ой, хлопці, гарячі у вас голови... — зітхнув Михайло Сорока. — Був уже генеральний прокурор у Воркуті. Руденко власною персоною. І чим справа скінчилася? Розстрілом людей на двадцять дев’ятій шахті.
— Харош, меньше слов, больше дела. Кого будем выдвигать в комиссию? — Слученков не любив зайвих слів.
— Анатолія Задорожного! Михайла Келлера! Юрія Кноп-муса!
— Слученкова! Кузнецова!
— А от женщин? От женской зоны?
— Пусть сами предлагают.
— Любу Бершадскую! Марию Шиманскую, она уже восемнадцать лет сидит!
— От Закавказья — Батояна и Чинчиладзе!
— На роботу не виходимо, поки адміністрація не задовольнить наші вимоги!
— Проходи між зонами не замуровувати!
Розходилися далеко за північ. За стіною, у жіночій зоні, було тихо, лиш окремі пісні проривалися то литовською, то естонською, то російською...
— Хлопці, якось недобре... Треба було запропонувати в комісію Михайла Сороку!
— Ні, не треба. Нам не можна наражати нашого провідника на небезпеку. На ньому й так уже стільки статей висить...
— Маєте рацію. Щось не віриться мені, що начальство отак мовчки прийме наші вимоги і проковтне пілюлю. Чи ж ми їх не знаємо, падлюк червонопогонних? Мусимо зберегти нашого патріарха. Він потрібен не тільки нам — майбутній Україні.
— Та хіба личить мені переховуватися за вашими спинами? — не погоджувався Сорока. — Мужність не в тому, аби висловлювати ідеї, а в тому, аби їх утілювати!
— А мудрість — у тому, щоб зберегти голову і серце нашого руху! І навіть провідник мусить підкорятися думці загалу і дисципліні! Коновальця убито, Бандеру знищено енкаведистами, Шухевич загинув! Хто очолить наш спротив? Підставляти провідника під кулі — безглуздо!
— Ото маєш! Навчив на свою голову! — усміхнувся на знак підкорення волі більшості член Проводу ОУН. Він не увійшов до офіційного керівництва повстанням, стояв наче осторонь, та був його справжнім серцем, пульсом і словом.
Поки хлопці приминали бентежними головами подушки, Сорока писав.
Ранкове сонце повсталого Кенгіру зустріли рядки пісні...
— Хлопці, послухайте!
І голосом, що тремтів від хвилювання, вивів:
У гарячих степах Казахстану Сколихнулися спецлагеря,
Розігнулись потомлені спини,
Бо стогнати тепер не пора.
У святому пориві Розірвались нариви,
Ми не будем, не будем ра.бами І не хочем носити ярма!
Впали мури, що нас розділяли,
І зустрілися брат і сестра,
Батько з сином, дружина із мужем,
А дівчина віта юнака.
Перший подих свободи Об’єднав всі народи,
Ми не будем, не будем рабами,
І не хочем носити ярма.
Воєдино всі мови сплелися,
Одна віра колише серця,
У тривогах і на барикадах Дівча разом з плечем юнака,
Наше гасло — Свобода Для всього народу,
Ми не будем, не будем ра.бами І не будем носити ярма.!
Хлопці ледве проковтнули клубок у горлі:
— Та це ж справжній гімн! Наш, повстанський гімн!
— Треба вивчити його негайно і співати хором, усім!
— Я знаю наших дівчат з Воркути. Вони дуже добре співають, — похопився Караташ. — перепишемо слова, роздамо... Ну, я побіг...
— І цього в жіночу зону потягнуло... — по-батьківському всміхнувся Михайло Сорока. — Молодість...
А хіба спала
